Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
О, град великий! Налетів на тебе орел багатокрилий з пазурами левиними, вирвав із нутра твого три кедри Ліванські: красу вкрав, багатства й населення; розкопав торговиці й поволік братів наших і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки наші, ні діди, ні прадіди». (А ми кажемо: «комуністи, безбожники»!.. Вчилися «товаріщі» у своїх попередників -московських правителів «православних», як народи під корінь знищувати та творити з недобитків «новую историческую общность — великий русский народ»).
Це він, Василь III (святий чудотворець!!!), з огляду на ма-лолітство рязанського князя Івана взяв опіку над удовою-княгинею й усім князівством, а щойно «підопічний» підріс, -засадив його в темницю, приєднавши його князівство до Москви.
Це він разом зі своїм поплічником митрополитом Данилом клявся перед образом Пречистої, підписуючи охоронну грамоту вірному слузі московському — Новгород-Сіверсько-му князю Василію Івановичу Шем'ячичу, щоб заманити його в Москву, засадити в темницю та приторочити до Московських земель це давньоруське князівство разом із Путивлем, на брамі якого ще в XII ст. тужила-квилила Ярославна, виглядаючи мужа свого Ігоря з половецького полону.
Ігор із половецького полону повернувся. Новгород -Сіверський князь Василь був підступно знищений у полоні московському...
Зрештою, історія цього князя настільки цікава й повчальна, що я дозволю собі перервати попередню розмову і подати її як «вставну новелу».
...Перед смертю своєю переможець Мамая і втікач від гніву власного народу Дмитрій Іоаннович, порушуючи закони старшинства, передав княжий стіл синові своєму Василеві Дмитровичу, але, віддаючи данину стародавнім правилам, обумовив у заповіті, що після Василя велике княжіння має перейти не до Василевих синів, а до старшого в роді, яким був тоді Дмитріїв брат Юрій Іванович Галицький (мається на увазі Галич Мерський, а не наш...).
Проте, як ми пам'ятаємо, в Москві «самая почва» була така, що змушувала порушувати закони старшинства, як і взагалі будь-які закони.
Отож, після смерті Василія Дмитровича за законами старшинства й за Дмитрієвим заповітом Юрій Іванович Галицький їде в Орду по великокняжий ярлик. Але ж ота гемонська «почва»!.. Ну, не дає вона спокою князям московським! Вони тим «великокняжеством» із пелюшок уражені.
Тож юний син Василя І, також Василь, чхати хотів на заповіт діда і всі закони. Він і собі їде в Орду й з'яляється перед ханські очі разом із дядьком. Чим би скінчилася ця перепалка між дядьком і племінником — ясно: хани намагалися дотримуватись порядку старшинства. Та доки невельмиречивий 17-літній претендент на великокняжий титул здобувся на слово, перед ханом бухнувся на коліна якийсь Іоанн Дмитрович, московський боярин, що супроводжував юного князя.
— Царю верховний! — заволав він, не чекаючи, доки князь бовкне щось недоречне. — Дозволь мені мовити слово за мого юного князя!
Хан Махмет, очевидно, на якусь мить язика проковтнув від несподіванки, бо де ж це видано, щоб у ханську розмову з його васалами-князями якийсь боярин втручався...
А спритний боярин продовжував тим часом:
— Юрій шукає великого княжіння за давніми правами, а мій юний господар — за милістю твоєю, бо добре тямить, що князівство наше — це твій улус, і ти можеш віддати його тому, кому сам захочеш. І по барабану тобі, світлий царю, усі ті права й усі ті закони, писані й неписані. Бачиш, один — вимагає, а інший — уклінно благає...
Ця тирада, яку авторка майже дослівно списала з «Історії...» М. М. Карамзіна, і в якій хіба що про «барабан» було сказано не прямо, а поміж рядків, — дуже сподобалась царю Махмету, і він віддав великокняжий ярлик безсловесному Василю.
Юрій, ясна річ, почувався скривдженим, але, начебто, змирився, доки його не почав під'юджувати... хто б Ви думали, шановний читачу? От нізащо не здогадаєтесь! Та отой влізливий боярин Іван Дмитрович, із-за якого Юрій і втратив великокняжий ярлик.
Здобувши своїм медоточивим язиком для недолугого Василя Васильовича звання великого князя, цей пройда вирішив стати великокняжим тестем, запропонувавши Василю одружитися з його донькою. Василь не схотів, а може, як ото й нині частенько буває із безхарактерними юнаками, «мама не дозволила», бо мама в нього була дуже високородною у порівнянні з московськими князями — дочка самого Вітовта Литовського!
Тож пройда-боярин, упіймавши облизня від Василя, почав підбурювати проти нього Івана Галицького. Знову затліла ворожнеча, хоч до певного часу й прихована.
Василя ж, щоб бува яких дурниць не накоїв з тією женяч-кою, хутенько засватали із князівною — внучкою славного хоробрістю й порядністю Володимира Андрійовича, що був двоюрідним братом і вірним сподвижником Василевого діда Дмитра Донського.
На весілля були запрошені й сини Юрія Галицького: Василь, за назвиськом Косий; Дмитро, за назвиськом Шем'яка та Дмитро Красний.
Юрійовичі, ясна річ, причепурилися, понадягали на себе коштовності, одна з яких і стала приводом до відкритого вибуху ворожнечі.
Виявляється, колись, коли ще юний Дмитро, названий потім Донським, женився на доньці свого тезки Дмитра Костянтиновича Суздальського, що поступився йому великокняжим званням, тесть подарував нареченому якийсь дивовижно дорогий пояс, усипаний коштовностями. Хтось той пояс під час Дмитрієвого весілля підмінив і, нібито, віддав старшій сестрі нареченої. Як той пояс потрапив до Василя Косого, сказати не можу, але історики твердять, що Косий (очевидно, сном-родом не відаючи про його походження), надяг його на Василеве весілля. Бог його відає, чи справді це був саме той пояс, чи хтось хотів збурити ворожнечу, але той «хтось» сказав Софії Вітовтівні, матері жениха-князя, що на Косому саме той, украдений у її свекра Дмитра Іоанновича пояс.
Софія була жінкою «без комплексів»: не довго думаючи, вона привселюдно здерла той пояс із Василя Косого та ще й, очевидно, сказала все, що вона про нього і про весь його рід думає, бо брати тут же покинули весілля й поїхали до батька в Галич. Почалася війна, в ході якої Юрій із синами вигнали Василя із Москви, й на Московське княжіння сів Юрій, який, одначе, скоро помер. Місце великого князя узурпував без згоди з братами Василь Косий. Брати, очевидно, образившись, не визнали його й допомогли Василю Васильовичу повернутися до Москви.
Слабодухий князь, як, мабуть, і всі слабодухі люди, виявився ще й підлим. Скоро після того, як Юрієві сини повернули йому великокняжий стіл, він заковує в кайдани Дмитра Шем'яку, який же й допоміг йому вернутись на Московський стіл, і відправляє в темницю
