Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Русько-литовський князь, і справді, вимагав миру, бо отримав вісті із західних земель своєї держави про підготовку нової агресії з боку німецьких рицарів, з якими він успішно воював протягом 20-ти років.

Отже, і правду можна сказати так, що вона не краще брехні буде виглядати. Особливо багато такої «правди» в карам-зинівській «Истории государства Российского», яка після знищення історії Татищева стала «основоположною» для всіх майбутніх російських істориків.

На доказ наведемо два описи подій і їх трактування.

І

Про похід Ольгерда на Москву 1368 р.

П

Про похід Дмитрія Московського на Твер 1375 р.

Уже Ольгерд, как лев, свирепствовал в русских владени-ях: не уступая монголам в жестоко-сти, жег города, хватал безоружньїх в плен... Великое княжество не ве-дало подобньїх ужасов... со времен Калитьі и сведало, что не одни татарві могут разрушать государства.

Резюме історика:

Сей коварньїй старец... мало верил святости государственньїх договоров и чести народа, имевше-го причину ненавидеть его как зло-дея России! [16.326—327].

Дмитрий... осадил Тверь... Верньїе тверичане никогда не изменяли своим князьям: говели, пели молитвьі и бились с утра до вечера, гасили огонь, которьш неприятель хотел обратить их стеньї в пепел... Все Михайловьі области бьіли разореньї, города взятьі, люди отведеньї в плен, скот истреблен, поля потоптаньї; ни церкви, ни монастьфя не уце-лело, но тверитяне мужественно умирали на стенах...

Резюме історика:

Сия междоусобная война, счастливая для великого князя, бьіла долго оплакиваемая в твер-ских областях, разоренньїх без милосердия, ибо воевать — значило тогда свирепствовать, жечь и грабить. Дмитрий, руково-дствуясь обьічаем как уставом народньш, не заслужил упреков от современников... [16.333 — 334].

І чого із двох князів, що в один і той же час робили точно те саме, — один стає «коварньїм злодеем», а другий навіть «упреков» не заслуговує? Якщо «обьічай», він же «устав народний», дозволяв «разорять без милосердия, свирепствовать, грабить и убивать» своїх братів (бо ж що тверичі, що мос-ковити — це той самий народ меря, на цей період уже добряче розбавлений татарським домішком), то чому має бути «коварньїм злодеем» той, хто діяв за цим же «обьічаем» і «уставом» по відношенню до чужого народу?

Та й у «коварстві» (підступності тобто) московські князі далеко Ольгерда перевершили. Князь литовський хоч Церквою не прикривався...

У всякому разі ми бачили, що 60 — 70-і роки для Московського князівства і його князя були роками боротьби за зміцнення своєї влади та розширення сфери впливів, і тоді, коли українські землі вже були повністю вільні від татаро-мон-гольської присутності та щонайменшої залежності від Орди, князі майбутньої Росії покірно бігали до ханів за ярликами, платили данину й визнавали їх царями над собою, чия воля прирівнювалась до Божої, про що свідчить мирний договір, укладений між Ольгердом і Дмитрієм у 1372 p., де чорним по білому написано: «Когда люди московские (такого слова як «росіяни» ще не існувало в природі...), послан-ньіе в Орду жаловаться на тверского князя, успеют в своем деле (тобто, якщо хан визнає їхні скарги слушними. — Г. М.), то Дмитрий поступит так, как угодно Богу и Царю, а Оль-герд не должен ставить ему зтого в вину» [16.332], бо як же й ставити у вину підлеглому рабу те, що він виконає розпорядження свого володаря?! Адже ще й року не минуло з часу його останньої поїздки в Орду (1371 p.), де він домігся-таки великокняжого ярлика.

Що ж до самого Мамаєвого походу на Москву в 1380 p., то, навіть за найпатріотичнішими московськими джерелами, він був спровокований самим Дмитрієм, який у 1376 р. організував похід на Казань — місто, згідно зі східними джерелами, засноване сином Батия Сартаком на землі волзьких бул-гар, хоч це не перешкоджає Карамзіну твердити, що там на той час уже були якісь «русские князья», які «обезоружили хана смирением и дарами». Зрештою, як для нього українські міста, де зроду московська нога не ступала, — це «города, от-нятьіе у нас Литвою» [16.334], то чому Казань не може бути російським містом?! У всякому разі московити побили казанців, бо Мамай мав інший клопіт: у щойно його зусиллями об'єднаній Орді лютувала епідемія.

Наступного року був похід на Мордовські землі, також підлеглі Мамаю, під час якого переконані в своїй безкарності «россияне» влаштували гульбище на річці з дуже символічною назвою: П'яна. Отож на тій річці П'яній усі були п'яні настільки, що не почули, як їх оточив монгольський загін під командуванням якогось карлика-царевича Арапші, який легко розбив п'яне військо.

Щиро кажучи, в авторки є дуже велика підозра, що та річка стала зватися П'яною саме після цієї «епохальної» події... Але «известньїе нам летописцьі» про це мовчать, то й ми не будемо висувати необгрунтованих припущень. Але ж надто вже дивовижний збіг назви гідроніма з подією...

Карлик Арапша розгромом п'яного війська не обмежився, а «по обьічаю того времени» спустошив ще кілька прикордонних князівств. Ті — спустошили землю Мордовську, підвладну Мамаю. І так «пустошили» одні одних, аж доки в 1378 р. об'єднане військо князів землі Мерської (Городець-кого, Суздальського, Муромського та інших) під орудою Дми-трія Московського не розбили військо монгольського мурзи Бегіча на річці Вожі. Це, власне, й була найперша перемога московського війська над татаро-монгольським.

Якщо вірити повідомленням «известньїх летописцев» про дві перемоги над татарами протягом двох років, то стає дивним, чому одна з них так широко розрекламована, а про іншу майже ніде й не згадується?

Якщо ж врахувати ще й те, що ні перша, ні друга перемоги не дали жодних практичних наслідків — землі майбутньої Росії ще цілих півтора століття залишалися під «ігом» — то чи не логічніше було б відзначати саме першу, а не другу перемогу?

Справа, очевидно, в тому, що битва на Вожі не мала таких «грандіозних масштабів», як Куликовська.

Ось уявіть тільки це гігантське видовище: «более ста пя-тидесяти тьісяч конньїх и пеших стали в рядьі, и Дмитрий... с душевной радостью видел ополчение столь многочисленное, собранное... в городах одного только Суздальского княже-ства (увага!), некогда презираемого князьями и народом Южной России» [16.339]. (Дві останні позиції виділено авторкою. Історик виділив лише кількість війська Дмитрія — сто п'ятдесят тисяч!).

Думається, що для читача, як і для авторки, будуть цікавими й два інші виділені моменти, тим більше, що перший із них має ключове значення.

Але наразі спинімося на другому. Він цікавий як ілюстрація до тези про «єдіноє Отечество» та «єдінокровноє братство».

Прагнучи похвалитися московською могутністю, історик сказав ту правду, яку авторка цієї праці повторює вже безліч років: «ніякого «общего Отечества» і «єдінокровного братства» Русі з Суздальщиною не було! «Князья Южной России» (а це, як