Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Майбутній святий і герой Куликовської битви разом із митрополитом Алексієм і боярами московськими прийшли до такого собі Муруга — запеклого ворога темника4 Мамая, і той Мурут дав Дмитрію Московському велико княж и й ярлик, відібравши його у Дмитрія Суздальського, «в надежде, что, со-единив... Московскую державу (до «державьі», щоправда, ще далеко... — Г. М.) с областями великого княжения, сумеет воспользоваться его силою для укрепления своей власти» [16.322]. Але в 1363 р. князь Московський їде ще й до Мамає-вого ставленика Авдуя, який також утверджує його в званні великого князя. Розгніваний такою невірністю Мурут знову віддає великокняжий ярлик Дмитру Костянтиновичу Суздальському. Починається війна за звання великого князя. Дмитро Костянтинович поступається, а Дмитро Іоаннович (майбутній Донской) «в знак благодарности» жениться на його доньці.

Далі довго воюють за Твер із тверським князем Михайлом (молодшим), якому іноді допомагає Ольгерд, що був одружений із його сестрою Уляною.

Польські джерела розповідають, що русько-литовський князь у 1373 р. навіть вступив у Кремль, поставив на стіні відмітану своїм списом, вручив князю московському червоне яйце (Паска саме була...) та змусив його підписати мирний договір, за яким і тверський, і московський князі зобов'язувались не починати воєнних дій один проти одного.

М. Карамзін, згадавши цей епізод, зауважує, що це «об-стоятельство несогласное с известиями наших современньїх летописцев». Ну, ще б пак!.. Де ж би подібне «обстоятельст-во» могло потрапити в известия «современньїх летописцев», як нам навіть академік Д. Ліхачов ясно сказав, що вони були наслідком «тщательно продуманной работьі... с позиций опре-деленной политической идеологии»...

Натомість у «современньїх летописцев» історик усе ж вичитав про три походи Ольгерда на Москву. Перший відбувся в листопаді 1368 р. Він був спровокований, між іншим, відвертою підступністю Московського князя, в чому найне-благовиднішу роль відіграв митрополит Алексій, що був наставником князя і фактичним правителем при ньому.

Справа, по суті, Московського князівства й не торкалася: сварилися за уділ померлого родича, а ще більше — за старшинство в Тверському князівстві князі Тверської області. На уділ покійного, як також і на саму Твер (де вже сидів законний спадкоємець Михайло Олександрович — син князя Олександра, убитого в Орді за наклепом Дмитрієвого батька Івана Калити князя Олександра Тверського), претендував Кашинсь-кий князь Василь — дядько молодого Михайла. Єпископ тверський, до якого звернулись по допомогу в розв'язанні справи, визнав правоту молодого князя.

Це не сподобалось митрополиту, який викликав тверського єпископа в Москву, так би мовити, «на килим». Знаючи, що Алексій тримає сторону дядька, Михайло іде до сестри Іуліанії, щоб з її допомогою просити Ольгердового захисту, а Василь Кашинський тим часом (увага!!!), «предводитель-ствуя данною от Дмитрия Московского ратью» [ 16.326], спустошує Михайлові володіння.

Побачивши, що в родинну суперечку, справді, втручається третя стороння сила, Ольгерд дає шуряку військо, хоч сам особисто в справу не втручається. Михайло відвойовує Твер і йде на Кашин, де сховався його кривдник.

Знову втручається Церква: єпископ схиляє Тверського князя до миру; дядько обіцяє більше не кривдити племінника.

Без Дмитрія Московського й тут не обійшлося: він, каже історик, «участвовал в зтом мире и подтвердил его» [16.326].

«Но прозорливьіе наставники Дмитриевьі, — продовжує історик, — боясь замьіслов Михаила, которьій... хотел вос-становить независимость своей областе..., употребили хит-рость... Михаила позвали в Москву дружелюбно и ласково: сам св. Алексей обнадежил его в безопасности... Слово митрополита и святость гостеприимства не дозволяли страшиться обмана...» [16.327].

Чим закінчилася поїздка князя Тверського до Москви, «убезпечена» святительським словом св. Алексія, читач уже, мабуть, здогадався: його схопили й посадили в темницю!

Історик, ясна річ, твердить, що «в зто дело, противное со-вести, митрополит бьіл вовлечен невольно». Але справа в тому, що біля 18-літнього князя московського НЕ БУЛО ТОДІ ЖОДНИХ ІНШИХ «ПРОЗОРЛІВИХ НАСТАВНІКОВ», ОКРІМ САМОГО МИТРОПОЛИТА, БЕЗ САНКЦІЇ ЯКОГО ДМИТРІЙ ЖОДНОГО КРОКУ НЕ СТУПАВ, бо всі - і світські, й церковні історики одноголосно звуть Алексія правителем при Дмитрії.

Визволив Михайла з полону ханський посол Карача. Михайло «спешил удалиться», «но (такий, бачте, негідник!!!) гро-могласно обвинял князя и митрополита, хотя они КЛЯТВОЮ ОБЯЗАЛИ ЕГО БЬІТЬ ДОВОЛЬНЬІМ И НЕ ЖАЛО-ВАТЬСЯ»!

Як бачимо, підхід московських церковників до справи, з позицій християнських чеснот, дуже своєрідний: ми тебе схилили до миру, ми ж той мир порушили, обманом запакувавши тебе, як довірливе курча, в темницю, і ми ж, замість покаянно просити в тебе прощення за свій гріх, клятвою зобов'язуємо тебе «бьіть довольньїм и не жаловаться» — все «чисто по-християнському» !..

Ледь устиг Михайло доїхати до своїх володінь, як під нещодавно спустошеною Твер'ю з'являється московське військо. Михайло знову біжить за допомогою до Ольгерда.

На цей раз, переконавшись, що іншого способу захистити свого юного шуряка від московської настирливості немає, Ольгерд сам іде на Дмитрія.

Розбивши вщент полки воєводи Дмитра Мініна, вислані йому назустріч Дмитрієм Московським, Ольгерд рушив на Москву.

Майбутній герой Куликовської битви із митрополитом Алексієм та «со всеми знатнейшими людьми»... Мабуть, читач очікує, що далі буде сказано: «смело вьішли навстречу врагу во главе войска»... Воронь, Боже! Московські «герої» так не чинять!

Продовжую перервану цитату: «...с митрополитом Алек-сеем и со всеми знатнейшими людьми ЗАТВОРИЛСЯ В КРЕМЛЕ, ВЕЛЕВ ОБРАТИТЬ В ТТЕТТЕЛ ОКРЕСТНО-СТИ». Отак!

«Три дня, — каже «певец российского величия», — Ольгерд стоял под стенами: грабил церкви, монастьіри, не при-ступая к городу: каменньїе стеньї и башни устрашили его, а

зимние морозьі не позволили заняться трудною осадою» [16.329]. Що вже можна було «грабить», як «все окрестности» були «обращеньї в пепел» самим Дмитрієм, — не ясно.

Залишимо на совісті історика й твердження про «устра-шеніє» великого, в усій Європі відомого полководця «камен-ньіми стенами и башнями», за якими сиділи без війська налякані 18-літній князь із митрополитом та «знатнейшими людьми».

Думається, що знищення Московського князівства просто не входило в Ольгердові плани, можливо, тому, що цей неспокійний і амбітний Ординський улус, який потребував пильної уваги Орди, відволікав її від нещодавно звільнених Русько-Литовських земель. Але авторка цієї праці не хоче змагатись із М. Карамзіним у «знанні» того, що думав який князь майже тисячу років тому, а отже, мусить обмежитися лише констатацією того факту, що Москва жодного разу не була знищена русько-литовським князем, навіть тоді, коли він мав цілковиту можливість це зробити.

Описаний вище похід закінчився тим, що, «настрахавши» Ольгерда, Дмитрій Московський хутенько віддав Михайлу Тверському відняті в нього землі й не чіпав його цілих два роки, проте в 1370 р. знову пішов на нього війною. Ольгерд знову рушив на Москву. Більше тижня він вільно спустошував московські передмістя: спалив Посад, Загороддя — і Дмитрій носа не виткнув із Кремля, щоб оборонити місто, але..., як