Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Ви часом не знаєте, шановний читачу, коли і якого короля перемагав Невський герой? Адже ні в невській сутичці, ні на Чудському озері жодного короля близько не було! Та й взагалі — чого радіти? Що жменьку шведів чи тих же тевтонів відігнав, а «тьми» ординців привів і на 300 літ посадив на шию?

Таких слів, як «Радуйся, отдавший вольньїй Новгород в трехсотлетнее ордьінское рабство! Радуйся, иго неверньїх ме-чом своим утверждающий!» — в акафісті, звісно, немає.

Що ж, обманути людей можна, а Бога Російська Церква, що називає себе найканонічнішою і найістиннішою охоро-нителькою православ'я, очевидно, не боїться...

6. Дещо про Куликовську битву та звільнення України від монголо-татарського іга «именно русскими людьми»

Часто, ведучи бесіди з учителями, пропоную їм відповісти на простеньке запитання:

-    З якою історичною подією пов'язується у Вашій уяві звільнення українських земель від монголо-татарського іга?

Запитання ставлю лише заради «експерименту», бо відповідь учителів (переважної більшості!) мені наперед відома:

-    З Куликовською битвою!

Інших «епохальних» подій, пов'язаних із боротьбою з мон-голо-татарським ігом, ми не знаємо. А що в цій битві перемогу над ординцями, як ми пам'ятаємо з історії, здобуло московське військо, очолюване Московським же князем Дмитрі-єм, який навіть Донським був названий і до лику святих при-числений за це героїчне діяння, то нам залишається лише бити йому поклони та скрушно зітхати від усвідомлення своєї недолугості та меншовартості, коли на нас у відповідь на наші несмілі «незалежницькі» заяви який-небудь санови-тий великорос ногою тупне, як «тупав» оце нещодавно на мене Одеський митрополит Агафангел у своїй заяві «На круги своя» (Заяву повністю передруковано в книзі «Літос...» [26.90- 98]):

- Сколько веков именно русские люди спасали Украйну от всяких татар, поляков, французов, турок и немцев! Чем бьі бьіла Украйна, если бьі не Куликовская битва и не Боро-динское сражение? [25].

Бо, й справді (думаємо ми), хто його знає, що було б із нашою бідолашною Україною, якби «іменно русскіє люді» та Московський князь, спасибі йому, не побив Мамая на Ку-ликовому полі...

І в голову нам не прийде, що до «спасєнія України от вся-кіх татар» «іменно русскіє люді» разом із князем Дмитрієм та Куликовською битвою мали таке ж відношення, як, приміром, я до того, чи є життя на Марсі.

Але давайте про все по порядку. Тільки спершу всі, хто не є професійним істориком, науковцем-українознавцем чи просто «патентованим націоналістом», дуже зручненько й безпечно сядьте, щоб, бува, не попадали з несподіванки. Ті, хто належить до перелічених вище категорій українських громадян, можуть написане нижче взагалі не читати, бо мова йтиме про речі, давно відомі, хоч, на жаль, далеко не всім.

Найперше з'ясуймо, чому до визволення українських земель від монголо-татарського іга не мали відношення ні Ку-ликовська битва, ні князь Дмитрій Донской, ні «іменно русскіє люді», які в ті часи не тільки «русскімі людьмі», а ще й московитами не звалися, бо «ще не мали єдиного етнічного імені» [19.190].

Відповідь могла б бути короткою: тому, що на час тієї «епохальної» Куликовської битви наша земля вже давно від того іга була звільнена!

Але ж хтось із тих, хто й досі вірить у міфи про «спільну колиску», «спільну історію» і «єдіноє Отечество», обов'язково загаласує: «Могильницкие фальсифицируют историю!

Разве не Куликовская битва положила начало освобождению нашего Отечества от проклятого ига?!»

Біда таких людей у тім, що вони не усвідомлюють, що в ті часи, як і до того, не було ніякого «єдіного нашего Отечества». Не можемо ж ми вважати «нашим отечеством» Орду, яка полонила і Русь, і Мерську землю, що в той час уже була поділена на ряд князівств, головним серед яких (Великим) вважалося Володимиро-Суздальське.

Китай, Персія, Хорезм та багато інших держав теж були завойовані Ордою, але це ж не означає, що ми, приміром, з Китаєм жили в «єдіном Отечестве»!

Отже, і «наше», і «їхнє» Отечества були під владою Орди, їхнє — з 1238 p., наше — з 1240-го.

У 1319 р. столицю «нашего Отечества» відвоював у ординців Литовський князь Гедимін, і вже в 1320 р. наші предки під його орудою звільнили від ханської влади всю Київщину.

Новоутворене Русько-Литовське князівство й під проводом Гедимінового нащадка, князя Ольгерда Гедиміновича, впродовж десятиліть вело вперту боротьбу проти Орди, і вже в 50-х роках XIV ст. від ординців були звільнені всі українські землі, окрім Поділля.

Зауважмо, що ні Суздальське велике князівство, ні Московське, що виникло лише в 70-х роках XIII ст., але вже претендувало на статус великого, в цей час ще й не збираються звільнятися від «іга». Навпаки, князі «їхнього Отечества» зовсім непогано почуваються «під ігом», один з-перед одного запобігаючи ласки в ханів, осипаючи один одного доносами та приводячи ханські війська, щоб приторочити собі клапоть сусідської землі. Особливу запопадливість у цьому виявляють саме Московські князі, про що детальніше говоритимемо далі, а майбутній герой Куликовської битви у 1350 р. тільки народився.

Отож, на кінець 50-х років Поділля залишалося ще останнім притулком ханської влади на українських землях.

Звільнене воно було (увага!) в 1362 p., внаслідок славнозвісної, але й досі не відомої більшості українських громадян, битви на Синіх Водах, у якій наші предки разом із литовцями та білорусами впень розбили війська трьох татарських князів: Качибея,3 Кутлубуги та Дмитра, які, як каже літопис, були «отчичами» та «дідичами» Подільської землі, тобто володіли нею з батька й діда.

Після Синьоводської битви українські землі вже більше ніколи не платили Орді «жодного цента» данини й не мали на своїх теренах жодного ханського баскака.

«А був у Ольгерда брат Коріят, — розповідає літопис, -князь, що держав Новгород-Литовський, і було у нього три сини... І от ті княжата Коріятовичі за призволенням великого Ольгерда пішли у звільнену Подільську землю, почали її від нападів татар боронити і баскакам данину перестали давати... і найперше собі твердиню поставили... город Смотрич... і город Бакоту і Камінець. І усі ті городи подільські побудували..., і татари в тутешні справи більше не мішалися, і правили всім нові князі».

Нагадаю, що й тепер до Куликовської битви залишається ще майже два десятиліття, а юний князь Московський Дми-трій Іоаннович, виконуючи волю митрополита Алексія (що був, власне, правителем у Московському князівстві), саме в цьому, 1362 р. їде в Орду, щоб випросити для себе ярлик великокняжий, відібравши його від Дмитрія Костянтиновича Суздальського.

В Орді тоді саме відбувалася цілковита чехарда з владою: за два роки (з 1360-го по 1362-й) там змінилося вісім ханів, один із яких владарював усього шість днів, а проте «князья российские», як їх називають російські історики, все одно бігли на поклін до кожного з них,