Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Цих «мучених християн» знову «захищає» рідний князь-герой, придушуючи повстання не тільки в Суздалі, а й у Володимирі, Ростові та Ярославлі.

Розправившись із «мученими християнами», Олександр спішить в Орду доповісти про свій черговий «подвиг» во славу Царя Ординського та виправдатись за пролиту в його князівстві мусульманську кров, яка, як ми пам'ятаємо, обов'язково потребує відплати.

Але в Орді замість Олександрового побратима Сартака вже сидів на троні Сартаків ворог — хан Берке. А друзі ханових ворогів, як і самі вороги, мали бути знищені. Того вимагала Яса Чингісхана.

Тож вірного друга й слугу Орди спіткала та ж доля, що і його батька, а пізніше — і його братів: усі вони були отруєні в Орді й померли дорогою додому.

Цікаво, як подано цю останню поїздку Невського героя в Орду в «Истории Русской Церкви» М. В. Толстого.

«Защитник земли Русской, — так, без лапок, пише історик, який сторінкою раніше розповідав, як саме цей «защитник» скорив Новгород у монгольське рабство, — должен бьіл от-правиться в Орду, чтобьі избавиться от обязанности присилать татарам вспомогательньїе войска и оправдаться в из-гнании «бессерменских купцов»... Хан принял оправдание, согласился не требовать войска. Осенью Александр возвра-тился в Россию (тобто в Мерську, чи, по-новому, у Володи-миро-Суздальську, землю. — Г. М.), чтобьі успокоить народ и обрадовать его новою мнлостью хана..., но жестокий недуг сокрушил его тело, изнуренное трудами» [36.114 — 115].

У цьому уривку є три цікаві моменти.

Перший — це «согласие» хана не вимагати від мерських князів допоміжних військ для своїх походів.

Не можу твердити, чи порушував князь Олександр Ярославович це питання перед ханом — думається, що йому тоді було не до того, щоб подібні питання порушувати... Але «со-гласіє» хана викликає дуже великі сумніви, бо з історичних джерел достовірно відомо, що вже в наступному 1263 р. дружини князів Мерської землі беруть участь у поході ординців на Азербайджан. У 1262 — 1271 pp. — у війні Орди з Візантією. УІЗЗОр. — в китайських походах. Потім знову в походах на Персію (взяття Тебризу — 1356 p.). До речі, під час цього походу при хані Джанібеку знаходився й митрополит Алексій, що вилікував ханську дружину Тайдулу від сліпоти, за що отримав право самочинно, без погодження з ханом відкривати в будь-яких місцевостях монастирі та приписувати до них довколишні села з їхніми жителями. Жодних податків Орді, як ми пам'ятаємо, Церква не сплачувала.

Та й сам історик Російської Церкви через кілька сторінок забуває про «ханську милість», нібито випрошену Олександром, і, розповідаючи про «чесноти» блаженного князя Федора Ярославського (помер у 1390 p.), повідомляє: «Князь Фе-дор ходил на по клон в Орду и по воле хана Менгу-Темира предпринимал поход против яссов или алан, живших на Кавказе, которьіе не хотели платить дани татарам. (Такі, бач, негідники були!!! — Г. М.). Возвратясь оттуда с богатой добьі-чей, мужественньїй князь обратил на себя внимание хана и его женьї; последняя предложила ему руку своей дочери» [36.136].

Згодом «мужественньїй» ординський слуга, що допомагав ординцям підкорювати народи, «живущие на Кавказе», таки одружився з ханською дочкою, а історик Російської Церкви продовжує: «Святой князь Федор подавал современньїм кня-зьям назидательньїй пример благочестия» [36.137]. Очевидно, в Російській Церкві плазування перед ханами, розбійницькі напади та пограбування інших народів, і справді, є виявом «благочестя», недарма ж і щойно в Бозі спочилий патріарх Московський так «благочестиво» благословляв уже сучасного «князя московського» на похід проти отого «неслухняного» народу, «живущего на Кавказе»... Цікаво, чи й цього «князя» Російська Церква до лику святих причислить? Здається, він цілком відповідає критеріям «благочестя по-московському»!.. Але повернімось у давні часи.

Отже, якщо повірити тому, що Олександр Ярославович, названий Невським, ще у 1262 р. виборов у Орди «новую ми-лость» не постачати допоміжні дружини для ординських завоювань, то залишається думати, що в усіх вищезгаданих (і не згаданих!) походах князі майбутньої Московії, в тім числі й «святі»(!), проливали народну кров виключно із власної ініціативи, продиктованої безмірною любов'ю до ханів? От тобі й на!

Другий цікавий момент у процитованому вище повідомленні історика Російської Церкви чисто емоційного плану. Ще кількома абзацами вище історик твердив: «Александр достиг того, что Русь (тобто Суздальщина. — Г. М.) ... полупила от сильньїх и диких властителей права державьі почти само-стоятельной» (виділено мною. — Г. М.), і раптом ця «держава»^) має радуватись ханській милості??? Це вже, справді, «переконливий доказ» і «державності», й «самостійності»...

Третій момент і взагалі принциповий.

Усі родичі Невського, як і сам Олександр Ярославович, як відомо, померли однаковісінькою смертю, повертаючись із Орди. Але отруєним виявився, як не дивно, лише один-єди-ний: батько — Ярослав Всеволодович. Факт його отруєння оприлюднив посол Ватикану, що саме в цей час перебував у ставці хана в Каракорумі, Плано Карпіні.

Олександр, виявляється, не від отрути помер, а тому, що «истощил сильї в ревностном служении Отечеству». Наступні його брати чомусь теж по дорозі з Орди померли, хоча «в служении Отечеству» й не «истощали» сили так, як їхній уславлений брат. Чи ж не цікаво?

А вся справа лише в тому, що померлі від отрути, як і потопельники, вважалися «залежними» мерцями, до яких народ ставився з острахом.

Підтвердженням цього є дослідження професора Д. К. Зе-леніна «Очерки русской мифологии», вип. 1, «Умершие не-естественной смертью и русалки» (Пг., 1916), який пише про розрізнення в народі двох розрядів померлих. До першого належать шановані й поважані покійники, яких поминають багато разів на рік. Зовсім інший другий розряд покійників, так звані «мертвяки», чи «заложні». «Зто люди, умершие прежде срока своей естественной смертью, скончавшиеся скоропостижною несчастною или насильственной смертью. Зто покойники не-чистьіе, недостойньїе уважения и обьічного поминования, а часто даже вредньїе и опасньїе... Все заложньїе покойники на-ходятся в распоряжении нечистой сильї...», — пише професор.

Куди вже із «залежного» мерця святого робити?!

А Данилові Олександровичу — першому Московському князю — для творення міфу про богообраність стольного гра-да Москви і родоводу князів московських потрібен був не звичайний собі тато, що, як і безліч інших, вірно служив Орді, нищив співвітчизників, продавав родичів, а герой-захисник Вітчизни, святий, обраний Богом. Ну, от просто ніяк не міг перший Московський князь народитися від звичайного тата!..

Тому й звичайнісінька сутичка на Неві чи трохи серйозніша на Чудському озері роздувається до масштабу грандіозних битв, жорстоке підкорення вільної Новгородської землі ординській владі — стає актом «спасения Отечества», а отруєння внаслідок боротьби між ханськими кланами, до одного з яких був причетний святий герой, — смертю «от трудов на благо Отечества».

«Радуйся, победивший помощью Божию гордого короля! -співає Російська Церква в акафісті святому Олександру Не-вському. — Радуйся, освободивший город