Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Отже, монгольське військо на Суздальщину привів Олександр — «защитник Отечества». Але ж, щоб спонукати навіть свого побратима послати проти когось військо, треба було мати якісь серйозні аргументи!

Карамзін у появі монгольських військ на Суздальщині звинувачує, звісно ж, не Олександра, а Андрія, бо він - «гордьій и пьілкий» — не вмів «по примеру отца и брата... благо-разумною уклончивостью в рассуждении монголов облегчить участь подданньїх» [16.202], а вважав, що краще втратити «престол», ніж сидіти на ньому ханським підданим.

В. Бєлінський твердить, що ні про яку непокору з боку Андрія не могло бути й мови, бо в Андрія не було війська, здатного протистояти ханському.

Усе стає зрозумілим, якщо врахувати, що в 1252 р. Олександрів анда Сартак посилає не одне, а два війська. Одне, під керівництвом Неврюя, іде на Андрія, а друге, під керівництвом Куремси, вирушає на Андрієвого тестя Данила Галицького, який саме незадовго перед цим виношував плани організації хрестового походу проти татаро-монголів.

Ясна річ, що в ці плани був посвячений і його «гордьій и пьілкий» зять, який не вмів чи не хотів догоджати монголам, як його «отец и старший брат». Відомо, що Данило в 1247 р. навіть королівську корону не прийняв від Папи Римського, щоб його контакти з Римом не стали відомі, доки не буде остаточно вирішене питання з хрестовим походом проти татаро-монголів. Похід не був організований. Європа не відгукнулася на заклик Папи Інокентія IV; коронація Данила Галицького відбулась аж у 1254 р.

А в 1252-ому Данило мусить відбиватися від Куремси, насланого за намовою «святого захисника землі Руської».

«Вислід боротьби цим разом, — пише Ю. Федорів, — був не найгірший. Галицьке-Волинські сили відперли татар, і вкінці прийшло до замирення між Данилом і Куремсою» [37.103].

Гірше було в Суздальщині, де «толпьі татарские рассьіпа-лись по всем областям... брали скот, людей, убили в Пере-славле воєводу и жену юного Ярослава Ярославича (молодшого брата Андрія і Олександра, на якого Олександр «мав зуб» за те, що Ярославу, а не йому дісталася батькова вотчина

- Переяслав-Заліський. — Г. М.), пленили его людей и с до-бьічей удалились... Александр с торжеством вьехал во Владимир» [16.262].

На цьому «служение Отечеству» святого героя не закінчується.

Через п'ять років, у черговий раз повернувшись із Орди з татарським військом, він вирушає на Новгород, який, за словами М. Толстого, «не видел у себя Батьія и только один из всех престольньїх городов... оставался еще независимьім...» [36.114].

Отже, уславлений «захисник» Новгородської землі вирушає на вільне й не завойоване монголо-татарами місто (де, до речі, княжить його ріднесенький син Василько), щоб підкорити його Орді та змусити сплачувати їй данину.

Ви здивовані, шановні читачі? Ви про таке не чули раніше? Ви вже, мабуть, готові повірити, що «могильницкие фальси-фицируют историю»? Та ні, мої любі! Усе це давно написано, тільки читати цього вам не доводилося. Відкриймо того ж на-йодіознішого Карамзіна й на сторінці 264-й його історії, написаної ще в 1815 p., прочитаймо: «Герой Невский, некогда ревностньїй поборник Новгородской чести и вольности, дол-жен бьіл с горестью взять на себя дело столь неприятное и склонить к рабству народ гордьій и пьілкий, которьій все еще славился своєю исключительною независимостью» [16.264-265].

З «горестью» чи без неї, але саме цей святий герой віддав вільне місто в майже трьохсотлітнє ординське рабство. Наголошую: про рабство не я сказала, а «певец величия россий-ского».

Від нього ж ми довідуємося й про те, що Василько, князь Новгородський, обізвав татуся «предателем» і на прохання бояр залишив місто, заявивши, що «не хочет повиноваться от-цу, везущему ОКОВЬІ И СТЬІД для людей ВОЛЬНЬІХ» [16.265].

Героїчний татусь, ясна річ, упіймав сина і, як сказано в історії, «отправил его в Суздаль». Звучить цілком невинно... От тільки зник десь той Василько з лиця землі після того, як у воду шубовснув...

Але повернімось у Новгород. На цей раз подушний перепис для обкладання кожної «душі» татарською даниною здійснити не вдалося, бо «душі» новгородські розбіглись по лісах і нетрях. У місті залишилися лише бояри та інші маєтні люди, на яких і впав гнів «святого захисника», їх він «сам казнил без милосердия, иному носьі урезаша, иному очи вьшмаша», — цитує історик літописців, які, за його словами, «не осуждали его, а, наоборот, осуждали бояр...» (ще б вони «осуждали» його, як писали ті літописи за московських князів, що вже в царі пнулися, «с позиций определенной политической идеологии», як нам раніше повідомив академік Д. Ліхачов...).

У 1259 р. «захисник землі Новгородської» знову приводить до вільного міста татарське та суздальське військо — ну, не може ханський посіпака не підкорити Новгород хану!

На цей раз «героїчний» полководець, щоб не дати люду розбігтися, блокує всі виходи з міста. «Народ, — каже Карамзін, — не хотел и сльїшать о дани и собирался вокруг Со-фийской церкви, желая умереть за честь и свободу». Але бояри, що гірко поплатилися за непокору в часи попереднього наїзду «захисника», переконали народ «вьіполнить волю кня-жью» [16.203].

Так вільне місто було завойоване «святим героєм» і на 300 літ віддане в татарське рабство. «Безмолвие и скорбь царство-вали в городе», — каже російський історик...

Намагаючись обшити підлість і ницість «Невського героя», його холуйське служіння Орді, російська історія, в тім числі й радянська, твердить, що всі ці дії князя були правильними, бо, догоджаючи загарбникам, він у такий спосіб рятував рідну землю від знищення.

Стає дуже цікаво: а чому ж тоді так жорстоко карала радянська влада отих нещасних, покинутих напризволяще й армією, і владою селян, які в 1941 р. виходили зустрічати німецькі війська хлібом-сіллю? Не цілували чоботи окупантам, не водили їхні раті на інші села, а просто засвідчували свою миролюбність і непричетність до протистояння двох монстрів. Вони ж також робили це, щоб урятувати свої села від знищення. То і їх слід би святими та героями оголосити! А їх чомусь розстрілювали, в концтабори засилали, зрадниками й ворогами народу обзивали, хоч вони не уславленими витязями, не князями були, а лише недомореними голодом колгоспними рабами і війська під рукою не мали, щоб захиститися...

Бідний, бідний мій народе! Хто тільки тебе не мучив, хто не збиткувався над тобою! Хто не обдурював і не брехав тобі!.. Чи ж довго ще ти будеш дозволяти отак чинити з собою?!

Але повернімося до нашого святого героя, «подвиги» якого на підкоренні Новгорода Орді не скінчилися.

Наступним із них було придушення бунту в Мерських землях, що спалахнув проти «бесерменських купців», які викупили в Орди право збору данини і, як каже історик Російської Церкви, «мучили христиан