Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Відчуваєте різницю? Святослав приводить до Новгорода 3/4 шведської флотилії, безліч полонених, рятує від загарбників чи не найстаріше місто Новгородської землі — і його, до речі, ніхто не додумався Святославом Ладозьким назвати...

А тут — жодного полоненого, жодного трофею; вороги мирно хазяюють на залишеному в їхньому розпорядженні полі бою, збираючись додому, як від тещі з гостини, і — на тобі

— «Невський»! Переможець шведів!

Ще раз повторюю: не буває таких перемог! Ситуація, яку бачимо після тієї сутички на Неві, могла скластися тільки в двох випадках.

Перший — це коли шведи напріч розбили Олександрове військо й примусили його забратися «восвояси», а самі, не чекаючи, доки він прикличе батькову допомогу, мирно відбули до своїх берегів, упоравшись із похованням загиблих та забравши все, награбоване в іжорських землях, де вони «хазяйнували» не один день після висадки біля гирла Іжори. Тоді виходить, що наш герой дістав ім'я Невського за місцем своєї поразки — випадок, мабуть, єдиний у світовій історії!

Другий варіант трохи кращий. Сили виявилися майже рівними, з незначною перевагою шведів. У ході бою і ті, й інші зазнали значних втрат. Говорити про 20 («или мне») убитих новгородців не доводиться, бо, щоб дати набити аж дві шнеки знатних воїнів (а це не менше 150 — 180 чоловік!) і «бещис-ла» простих, а самим знищити тільки 20 супротивників — це треба не битися, а в підкидного дурня грати під час бою... Такого б ніякий Спиридон не.допустив, не те що Біргер..

Отож, зазнавши значних втрат у живій силі, шведи, яким ішлося аж ніяк не про «завоювання» земель, а лише про збереження та вивіз награбованого, могли запропонувати Олександру, так би мовити, «нічию», на що Олександр міг погодитися тільки в тому разі, коли шведи все ще переважали його військо силою і перемога йому аж ніяк не усміхалася.

Шведи пообіцяли, що заберуться геть, а Олександр — що не перешкоджатиме їм вивезти награбоване. Зрозуміло, що й такий варіант вирішення конфлікту перемогою назвати ніяк не можна.

Є й третій, уже зовсім поганий варіант: Невської битви, як такої, взагалі не було. Була, можливо, якась незначна сутичка з невеличким загоном заплилих грабіжників - шукачів поживи, що безборонно грабували підвладні Новгороду іжор-ські землі. Цілком може бути, що очолював цю банду якийсь слов'янин-перекинчик на ім'я Спиридон (звідкілясь же він узявся в літописі!..), який, почувши, що йде князь із військом, хутенько потікав «восвояси». А вже потім, шукаючи подій, які можна було б припасувати до часу Олександрового життя, міфотворці «перемалювали» набіг банди Спиридона в нашестя шведів на чолі з Біргером (а в деяких варіантах «Житія» навіть із самим шведським королем) та зробили з Олександра «героїчного захисника Вітчизни».

Вибирати міфотворцям, власне, не було з чого: шведи зовсім не були такими закоренілими агресорами, як нам їх розмалювала російська історія задля звеличення «діянь» московського тата.

За більш ніж 200 років, що передували тій цікавій «битві» на Неві, літописи фіксують лише три напади на новгородські землі, і лише один із них (на Ладогу в 1169 p., відбитий Святославом Ростиславичем) був здійснений, власне, шведами. Два інших — у 1149 та 1228 pp. — це набіги підвладного шведам фінського племені ємь на підвладну Новгороду Водь та на ту ж Ладогу. Причому набіг ємі на Ладогу в 1228 р. був відповіддю фінського племені на спустошення його земель Олександровим татом Ярославом Всеволодовичем у 1227 р.

Як бачимо, жодна з цих дат «шведської агресії» (1149,1164, 1228 pp.) для героїзації образу Олександра не годилася, бо в перших двох випадках він свого сина Данила (1260 р. н.) мав би народити, будучи ледь не столітнім дідом, а в третьому -звершити своє «героїчне діяння» у шести-семирічно му віці. Отож, довелося задовольнитися Спиридоном, перелицювавши його в Біргера, а зграю грабіжників — у шведське, норвезьке та фінське військо.

І перший варіант (поразка Олександра), і другий («нічия»), третій (Невська битва є вигадкою) — можливі. Неможливим є лише одне: перемога, після якої поле битви залишається за «переможеним», а «переможець», покинувши «переможеного» хазяювати на полі бою, повертається «восвояси» без жодного полоненого й без жодного трофею.

Епохальні діяння Невського героя на цьому не кінчаються. Через два роки, в 1242-ому, буде знамените Льодове побоїще

— битва, що, як ми пам'ятаємо, врятувала «наше отечество» від німецьких псів-рицарів, яких у ті часи на всю Європу було щось трохи більше 100 чоловік!

І навіщо нам знати, що не предок московських князів, а саме НАШІ з Вами предки разом із предками литовців та білорусів протягом 20-ти років спиняли експансію значно зрослого кількісно війська тевтонів у ХІУст., доки, врешті, разом із поляками остаточно не знищили цю загрозу в гігантській на ті часи Грюнвальдській битві (1410 р.) під стягами нашого ж князя — легендарного Вітовта, чийого й імені понині не чуло відсотків із 80 українських громадян. А навіщо?!

Для усвідомлення того, що нас скрізь і всюди рятував виключно наш «старший брат», нам цілком досить знати святого Російської Православної Церкви Олександра Невського та його перемоги!

Що з того, що, за даними Лівонської Римованої хроніки, в тій битві на Чудському озері, голосно названій «Льодовим побоїщем», загинуло лише 20 рицарів, а ще шість було взято в полон (Новгородський літопис, щоправда, подає 400 убитих і 50 полонених) і що вона жодного відношення до нашої Вітчизни не мала, на відміну від Грюнвальдської, де рицарі втратили 40000 убитими і 15000 полоненими, і в якій брали участь таки наші предки, — як у нас вкрадено добру половину нашої правдивої історії, а взамін підсунуто міфи про чужі перемоги й чужих героїв з їхніми міфологізованими житіями й діяннями...

Але повернімося до «подвигів» нашого святого захисника «отечества». Один із «подвигів» зачепив і нашу землю.

Ми вже згадували, що в 1249 р. хан із незрозумілих причин віддав великокняжий ярлик не старшому синові отруєного в Орді Ярослава Всеволодовича Олександру, а молодшому — Андрієві.

Згадували й про те, що в 1252 р. Олександр, знову побувавши в Орді, повертається звідти з великокняжим ярликом.

«Певец величия российского» пише про це так, наче все сталося саме собою: хан послав військо, «чтобьі наказать Анд-рея за какое-то ослушание», Андрій утік, і на «голий» стіл був призначений Олександр.

Лев Гумільов пише конкретніше: «Готовясь к борьбе с Андреем Ярославовичем... (не забуваймо, що Андрій — це ріднесенький Олександрів брат! — Г. М.), Александр... поехал за помощью в Орду, но не к самому Батьію, а