Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Просидів Данилів дідусь на великому Суздальському князівстві недовго. Уже в 1246 p., після смерті Великого хана Удегея, він знову їде в Орду присягати новому ханові Гуюку (Кену), що був запеклим ворогом свого двоюрідного брата Батия, котрий навіть на'присягу до нового хана в Каракорум не з'явився, боячись бути знищеним.

Яса Чингісхана (основний закон ординської держави) вимагала, щоб задля порядку і спокою в державі всі вороги новообраного хана та їхні друзі були винищені.

Великий князь Суздальщини Ярослав Всеволодович був не тільки ставлеником Батия, а, за монгольськими звичаями, вважався навіть його родичем (про що мова йтиме нижче), тож перед самим від'їздом із Орди він був запрошений до матері Гуюка, ханші Туркани, яка «милостиво» піднесла князю чашу з напоєм, після чого князь помер у дорозі.

Смерть Ярослава Всеволодовича, як і його синів Олександра, Ярослава та Василя, що точно так само, як і їхній батько, померли наглою смертю по дорозі з Орди, може служити яскравою ілюстрацією до звичаїв і світоглядних уявлень монголів, які могли безтрепетно сікти людей, як капусту, тисячами, але панічно боялися безкровно померлих покійників. Навіть та людина, що була присутня при безкровній смерті іншої, вважалася небезпечною: їй не можна було з'являтися на очі ханові чи його родичам і навіть дивитися на них", щоб не принести їм нещастя. Помираючого залишали в шатрі самого, а біля шатра виставляли спис, обмотаний чорною шерстю, щоб ніхто ненароком не поткнувся в небезпечне місце.

Саме тому Ярославу, як і його синам, отруту було подано перед самим їх від'їздом, щоб їхня безкровна смерть сталася поза межами ханської столиці.

- Та хіба, — запитає читач, — вони не могли тих князів просто зарубати й не мати мороки з їхніми безкровними смертями?

Не могли! Бо монгольська кров обов'язково потребувала відплати, її просто так проливати не можна було.

Згадаймо: навіть турецькі султани не рубали своїх норовливих вельмож, а «культурненько» посилали їм шнурочок: задушися, мовляв; або доручали комусь задушити їх.

А рід Ярослава Суздальського був, як уже згадувалося, на крові поріднений із родом Батия, тому-то і їхню кров безкарно проливати теж не можна було.

Справа в тому, що син Ярослава Олександр був побратимом Батиєвого сина Сартака, а «побратимство на крові» у татар прирівнювалось до кревних родинних зв'язків, так що Олександр Ярославович вважався ледь не сином Батия.

Послухаймо, що каже з цього приводу російський історик Л. М. Гумільов: «У древних монголов бьіл трогательньїй обьі-чай братання... Побратимство спиталось вьіше кровного родства: андьі (побратими. — Г. М.) — как одна душа — ни-когда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасно-сти. Зтот обьічай использовал Александр Невский. Побратавшись с сьіном Батьія Сартаком, он стал как бьі родст-венником хана и, пользуясь зтим, отвел многие бедьі от русской земли» [ 11.132 — 133].

Про «відведення бід» поговоримо пізніше, а зараз погляньмо, що відбувається в Мерському, чи то пак, уже в Суздальському «царстві-государстві» після смерті великого князя Ярослава Всеволодовича.

Великокняжий ярлик тут спершу дістався Ярославовому брату Святославу Всеволодовичу, як старшому в роді. Але вже в 1249 p., після поїздки в Орду, ярлик на велике князівство Суздальське отримує Андрій — молодший брат Олександра. Про самого Олександра міфотворець М. Карамзін пише так: «...Александр и брат его возвратились от великого хана, которьій бьіл столь ими доволен, что поручил Невскому всю Южную Русь (себто Україну. — Г. М.) и Киев... Новгородцьі встретили Невского с живейшею радостью...» [16.262].

Тільки не думайте, Шановні читачі, що авторка щось наплутала. Саме так написано в історика: хан доручив Невсько-му Київ, а «встретили» його чомусь не кияни, а новгородці!

Виходить, що, отримавши від «столь довольного» ним хана Київ, Олександр начхав на ханську волю й подався в Новгород??? Навіщо тоді було повзати перед ханом на колінах і цілувати ханську пантофлю, як у Новгороді можна було сидіти й без ханської волі — Новгород не був завойований татаро-монголами й залишався вільним містом, яке навіть данини їм не платило?!

А от такого, щоб, отримавши від хана одне князівство, самовільно сісти в іншому — такого вже не могло бути. Принаймні, безкарно таке не минало. У нашому ж випадку про жодне покарання порушника ханської волі ніде й словом не згадується, як не згадується й бодай хоч про кількаденне перебування Невського героя в Києві чи хоч якісь його дії, пов'язані з давньоруською столицею. Навпаки, вже в 1252 р. він їде в Сарай — столицю підвладного Батию Джучі-улуса, до якого входять і Суздальські землі, й повертається звідти вже великим князем Суздальським.

Отож, і в цьому випадку з отим Києвом, подарованим ханом Олександру Невському, російські історики-міфотворці видали бажане за дійсне, чи то, пак, висловлюючись науковою мовою, «об'єктивізували суб'єктивні переживання» і «витвори власної фантазії видали за дійсні реалії».

Такої «об'єктивізації суб'єктивних переживань», або, простіше кажучи, вигадок міфотворців у описах життя й діяльності татуся першого московського князя — хоч відбавляй!

Розгляньмо хоч деякі з них.

Як ми бачили, ніякого ярлика на Київ та українські землі (іменовані російськими міфотворцями «Южной Россией» у той час, коли не те що «Южної», а й «Сєвєрної» Росії ще немає) Олександр Ярославович (Невський) не отримував.

Виникає питання: чому тоді ярлик на Велике Суздальське князівство отримав не він, а його молодший брат Андрій? Адже за традицією, якої татари дотримувались, великокняжий стіл успадковував старший у роді. Винятком були лише ті випадки, коли старший потрапляв у ханську немилість. Але ж про «немилість» мови немає. Навпаки, всі історики твердять, що хан був дуже задоволений Олександром.

Перше, що спадає на думку, це те, що історики щось наплутали з датами народження Ярославових синів, і Олександр не був старшим сином.

Тоді він мав би народитися ще пізніше зазначеного в джерелах 1221 р. Але як би він тоді міг очолювати військо в отій героїчній Невській битві, яка відбулась у 1240 p., як йому й так на той час виповнилося лише 19 років?

В. Бєлінський, автор дуже цікавої й грунтованої на багатющій джерельній базі книги «Страна Моксель», стверджує, що міфотворці-історики, підганяючи вік Олександра під Не-вську битву, взагалі приписали йому зайві 10 років. А це значить, що ні в Невській битві, ні в Льодовому побоїщі Олександр Ярославович, названий Невським, участі не міг брати.

Більше того, як стверджує дослідник, саме Олександр, якщо він був старшим сином великого князя, мав бути