Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Деякі історики, щоправда, «під шумок», ніби між іншим, зауважують, що Батий, мовляв, спалив Москву і полонив князя Володимира... Але Володимир сидів не в Москві, а в Коломні, яка була уділом Рязанського князівства. Це сьогодні вона сприймається ледь не як «пригород» Москви, а тоді це був окремий уділ, у якому сидів окремий князь. Чи ж не цікаво, що за такого «надвиробництва князів», коли навіть малесенькі Можайськ чи Коломна є окремими уділами, у Москві князя немає? Тут, хочеш-не-хочеш, доводиться думати, що будівництво Юрієм Довгоруким Москви у 1156 р. — це черговий міф, створений для того, аби «царствующий град Москва» не увійшов в історію як творіння рук і волі ординських ханів, або, й справді, у казку про шапку-невидимку повірити...
Як би там не було, а для мізерного Московського князівства, до якого навіть сучасні приміські райони тоді не входили, перебування митрополита на сталому осідку було неабиякою честю й, безперечно, сприяло піднесенню авторитету Московського князя.
Хоч, щиро кажучи, «подняться над другими князьями» Івану Калиті допоміг не так митрополит Петро, як власне княже уміння плести інтриги та з допомогою ханських військ знищувати сусідів. Уміння, яким, до речі, відзначалися всі московські князі, починаючи від «богоснабдимого»1 Данила Олександровича й кінчаючи Іваном IV, на якому обірвалася династія «Александрова племени».2
Саме завдяки підступності та інтриганству князів Мос-ковії, де, за словами В. О. Ключевського, «сама почва питала... неуважение к прежним понятиям и отношениям старшинства» [18.139], підопічному св. Петра Івану Даниловичу й удалося «возвьіситься над другими князьями».
Шановний читач, напевне, здогадався, що на «почву» історик «звів наклеп» цілком даремно — вона в тім не винна.
Справа в тім, що московські князі були поріднені... (ой-ой... і знову мені доводиться казати те, за що мене якийсь напівграмотний, але войовничий велико- чи малорос у «фальсифікатори історії» запише...). Але факт є фактом: московські князі були поріднені з Батиєвим родом, а отже, вважали себе вищими, значнішими за інших князів. Москва, «только что возникшая из ничтожества», з клаптиком довколишніх земель, не могла задовольнити їхніх амбіцій, і вони, всіляко догоджаючи Орді, шляхом інтриг та доносів намагалися будь-що здобути великокняжий ярлик та приточити собі чужі землі. Тим більше, що саме цього вчив їх і досвід предків.
Але давайте про все по черзі.
Якщо будівництво Москви Юрієм Довгоруким у XII ст. викликає певні сумніви, то жодних сумнівів не викликає час утворення Московського князівства. Це 1272 p., бо всі історики одноголосно називають першим Московським князем Данила Олександровича, який саме в 1272 р. вокняжився на Москві. Сталося це за хана Менгу-Теміра, якого й слід вважати засновником Московського князівства, бо без ханської волі князівства в Ординській державі не виникали.
Прадідом юного Данила (Менгу-Темір дав йому новоство-рене крихітне Московське князівство, коли Данилові виповнилося лише 12 років) був відомий нам «добросердний сей» Всеволод Юрійович Суздальський, а дідом — один із його численних синів — Ярослав Всеволодович, що на час Батиє-вого нашестя княжив у Переяславі-Заліському.
У Суздалі на Великому княжінні сидів у той час Ярославів старший брат Юрій Всеволодович.
Коли Батий приступив до Суздаля, Юрій утік на річку Сить, куди почав скликати ще уцілілих удільних князів, сподіваючись, кажуть історики, організувати відсіч татарам. І сам Юрій, і ті, хто втік разом із ним чи приєднався до нього, були зненацька заскочені татарами і знищені.
Ярослав Всеволодович Переяслав-Заліський на поклик старшого брата і свого Великого князя, ясна річ, не відгукнувся, а, хутенько збагнувши ситуацію, здав Батиєві своє князівство без опору й виявив готовність разом зі своїм військом служити ханові. За це він «скромно» попросив у Батия ярлик на... ще не завойоване Київське князівство!
Якщо прослідкувати шлях Батиєвого війська, що лежав із Рязані через Кашин, Твер, Торжок прямісінько в Новгородську землю, то виникає підозра: а чи не Ярославові «мрії» про Київ-княжий стіл змусили Батия різко змінити напрямок походу і, замість підкорювати Новгород, круто звернути на давньоруську столицю?
Як би там не було, а в 1240 р. ми бачимо Ярослава Всеволодовича з військом у складі Батиєвих полчищ під час штурму Києва — допомагає «синочок єдіного отечества» Ґвалтувати «матерь городов русских...».
Що там не «вигоріло» в того «синочка» із тим київським ярликом — невідомо, але всі російські історики в один голос повторюють, що після розправи монголів над старшим братом Юрієм «Ярослав поспешил из Києва занять Владимиро-Суздальский великокняжеский стол», хоч жоден із них не вказує конкретно, чому саме Переяслав-Заліський князь опинився в тому Києві, із якого мав так поспішно вертатися? Коли, для чого і з ким ходив туди? Що там робив? Про це російські історики мовчать — першому ж бо московському князю потрібен незаплямований родовід!
А щоб хоч якось обґрунтувати перебування Ярослава в Києві якраз у час його взяття ординцями, створюється ще один міф: на цей раз про те, що «Батьій даровал Ярославу самую милостивую грамоту на Киевское княжение».
До цієї фрази, щоправда, не додається жодних пояснень: чого, за що, на яких підставах чи за які заслуги була дана ця грамота? «За красиві очі» Батий князівств не дарував же...
Окрім того, жодні джерела жодним словом не згадують про хоч якусь, бодай найменшу, діяльність Ярослава Всеволодовича у Києві. Навпаки, скрізь говориться, що Київ і за татар був сферою впливів Данила Галицького. Доказом цього може бути хоч би те, що саме він призначає тут свого печатника Кирила до виконання обов'язків митрополита, а потім посилає його в Константинополь на висвяту.
Та й про те не забуваймо, що «милостивьіе грамотьі на княжение» (ярлики, себто) жодним ханом «посеред дороги» не видавалися. За ними треба було їхати в Орду, завезти туди немалі дари, виконати відповідні обряди, поцілувати ханську пантофлю на знак відданості й покірності, а тоді вже можна і «милостивую грамоту» отримати... «Первьім подвергся сему унижению великий князь Ярослав Всеволодович, — пише М.В. Толстой. — Поступок великого князя послужил приме-ром для князей удельньїх: они также били челом надменному татарину...» [36.107— 108].
Але це вже «великий князь» їздив в Орду «подвергаться унижению» заради Суздальського, а не Київського великокняжого ярлика. Київський йому так, мимохідь, по дорозі буцім дали...
Отож, Батиєва «самая милостивая грамота», нібито видана Ярославу Всеволодовичу на Київське князівство, — міф, завдання якого, по-перше, приховати справжню причину Яро-славового перебування в Києві (допомога Батиєві в
