Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Справа в тому, що на час, коли митрополиту Петру довелося шукати «место успокоения», Київ уже був звільнений від того іга і від 1320 р. входив до володінь Литовського князя Гедиміна, князівство якого з тих пір почало зватися Литовським, Руським та Жемойським і продовжувало боротьбу за очищення українських земель від ординської влади.
Отож, «место успокоения» нашому землякові довелося шукати в чужій землі, а що був він чоловіком, далебі, розумним і діяльним, то й вибрав те місце, де його допомога була найпотрібніша. Цим місцем виявилась Москва, яка, за словами С. Соловйова, «только начала подниматься из ничтожества».
Свідченням того, що «ветхому деньми» митрополиту йшлося саме про «место успокоения», є факт, що умовою заснування митрополичого осідку в Москві він висунув «успо-коение старости» та будівництво в луб'яній Москві кам'яного собору на честь Богоматері, в якому міг би бути похований митрополичий прах. Взамін митрополит обіцяв Івану Калиті, що за виконання цих умов «будешь тьі славнее всех князей и род твой возвеличится» [16. 299].
1 серпня 1326 р. Іван Калита заклав у Москві, як підкреслює М. Карамзін, «ПЕРВУЮ церковь каменную во имя Ус-пения Богоматери», в стіні якої митрополит власними руками зробив собі кам'яну домовину, де і був похований у грудні цього ж року в недобудованому храмі. Згодом митрополит Петро був проголошений не просто святим, а й небесним опікуном міста, в якому похований.
Навряд чи знає пересічний український громадянин, що небесним покровителем «царствующего града Москвьі» є український святитель, який і освіту, й духовний досвід отримав у нашій землі... Навряд чи здогадуються й москвичі, співаючи в акафісті св. Петру: «Радуйся, возвеличивший державу князей наших!.. Светло ликуй, преславньїй град Москва, имея в себе святителя Петра — зарю солнечную!», — що славлять галичанина, «западенця», який, обманувши сподівання українських князів, присвятив своє життя «возвеличиванию» чужої держави...
В. О. Ключевський пише, що саме завдяки мудрості й підтримці видатного галичанина Іван Калита досяг «того політичного й морального авторитету, що дозволив Москві піднятися над іншими князівствами й стати ядром майбутньої держави».
Для того, щоб зрозуміти, яку й справді велику роль відіграв у піднесенні Москви митрополит Петро заснуванням у ній митрополичого осідку, слід уявити, що на цей час являла собою Москва.
Ми вже чули від самого «певца русского величия», що церква Успіння Богородиці, закладена в 1326 р. з ініціативи митрополита-галичанина, була ПЕРШИМ кам'яним храмом у майбутній російській столиці. Як не було кам'яних церков, то не могло бути й жодних інших кам'яних споруд — Москва і в XIV ст. була дерев'яною.
Міфотворці від історії твердять, що заклав Москву ще Юрій Довгорукий на місці факторії убитого ним купця Кучки. Але зробити це міфотворці чомусь «доручили» йому не тоді, коли він сидів у Суздалі, а аж у 1156 p., коли він у черговий раз на недовгий час заволодів Києвом, із якого йому ні на мить не можна було відлучатися. Принаймні в історії зафіксовано лише два його виїзди з Києва — обидва до Кане-ва, до ханів половецьких, де він підписав з ними новий союзний договір, «чтобьі в нужном случае воспользоваться их помощью, ибо... в Киеве не мог бьіть уверен в собственной безопасности» [16.157]. Окрім того, саме в 1156 р. військо Довгорукого князя якраз воювало із Мстиславом Ізяславо-вичем за Володимир-Волинські землі.
Коли вже він будував ту Москву, що знаходилася «в тридев'ятому царстві, в тридесятому государстві» від Києва, -важко сказати.
Але хто зна... Може, він, і справді, такі довгі руки мав, що, на Дніпрі сидячи, на Мосці місто міг будувати.
Та чи можна уявити собі тогочасне місто, в якому протягом майже двох століть не було збудовано не те що кам'яної, а взагалі, жодної церкви!? І це в той час, коли йде тотальна християнізація краю, підтримувана ординською владою, коли безліч монастирів виникають у непрохідній глухомані! А проте Рат-шин пише: «...Сьін Александра Невского св. Даниил (перший московський князь. — Г. М.), только что получивший в удел земли и села, построил в 1272 году среди Бора, на том самом месте, где жил в уединенной хижине пустинник Вукол, де-ревянную церковь Спаса-Преображения» [30.325 — 326].
Це мова йде не про якусь позамосковську церквицю, а про відому церкву Спаса-на-Бору в Кремлі, місце якої, як твердить дослідник, «в то время еще бьіло покрьіто бором и гус-тьім лесом». Дозвольте, шановні «міфосочінітєлі»! А де ж була сама Москва, як на місці її майбутнього центру в 1272 р. був тільки «бор и густой лес»???
І що ж то за «пустинник» такий оригінальний був, що міг спасатися в «уединенной хижине»... серед давно існуючого міста?! Уже щось одне: або місто, або «пустьінник» і «уе-диненная хижина»!..
Дивним є не тільки те, що московські святі-пустельники будують свої «уединенньїе хижиньї» посеред міста, якому вже, за твердженням істориків-«міфосочінітєлєй», налічується не менше 100 років (якщо бути точним, то 116 років), дивує й те, що Суздальський Всеволод (отой другий «істинний великорос», про якого ми вже говорили) такого міста як Москва не знає у своїх володіннях. Так, у 1213 p., розділяючи уділи між своїми численними синами, двох із них він залишає нахлібниками у підстаршого сина Юрія, бо уділів для них не вистачає.
Старший Костянтин отримує Ростов, підстарший Юрій -Володимир, Ярослав — Переяслав (Заліський), Володимир -Юр'їв, а Святослав та Іван залишаються без уділів [ 16.123], хоч, за твердженням міфотворців, давно вже, ще з 1156 p., існує абсолютно «безхозна» Москва, яка б цілком могла стати уділом для котрогось із 2-х безудільних княжичів, якби князь Всеволод знав про її існування. Дивно, й те, що й інші суздальські князі про неї не відають, бо «безхозною» вона залишається аж до 1272 p., коли в ній з'являється перший князь Данило Олександрович.
Цікавим є й той факт, що ні в першому (1239 p.), ні в другому (1257 р.) татарському переписі населення завойованих земель такого населеного пункту як Москва, за твердженнями дослідників, не зафіксовано. А от у третьому (1272 р.) він раптом з'являється. Що, та Москва півтора століття шапкою-невидимкою вкривалася, що татари її впритул не бачили?
Та й під час Батиєвого нашестя
