Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Про таке зневажливе ставлення цих пришельців до корінного населення свідчить хоч би й те різко негативне значення, яке закріпилося в російській мові за прикметником «мер-зкий», утвореним від назви народу-аборигена шляхом додавання до основи мер суфікса -с(з)к- та прикметникового закінчення -ий.

Хто думає, що від слова меря слід утворювати прикметник мерянський, а не мерський, нехай подивиться на давні мапи (додаток № 1), де значиться Мерський (а не Мерянський) стан, місто зветься також Галич Мерський (на відміну від значно старішого Галича Руського).

Звідси, від цієї зневаги прийшлої еліти до корінного населення, очевидно, походить і усталена в російських аристократичних колах традиція не розмовляти мовою народних мас. Коли народ повністю перейшов на ту суміш церковнослов'янської, фінської й татарської мов, що стала зватись «великим и могучим русским язьїком», аристократія, щоб не уподібнюватись до «презренного», «мерзкого» люду, перейшла на французьку.

Читач скаже: «Так аристократія російська на французьку стала переходити щойно у XVIII ст.! Хіба ж може бути таке, щоб російський народ до цього часу не говорив російською?!»

Може! Може, мій любий, вихований на російських міфах читачу! Бо й таке поняття, як «російський народ», з'явилося щойно у тому ж XVIII ст.!

Як твердить російський лінгвіст І. С. Улханов, у «Паризькому словнику московитів», виданому в 1586 p., було лише 2 (два!) слов'янських слова, що вживалися в живій розмовній мові московського люду: «злать» і «владьїка».

У словничку-розмовничку, який вів англієць Ричард Джеме у 1618 — 1619 pp., слов'янських слів уже 16: «благо», «блажити», «бранити», «воскресение», «воскреснути», «врагь», «время», «ладья», «немощь», «помощь», «празд-никь», «прапорь», «пещера», «раздробление», «сладокь», «храмь».

А от у 1696 р. німецький вчений Лудольф у своїй «Граматиці мови московитів» фіксує вже аж 41 слов'янське слово! (Див. Улханов И. С. «Разговорная речь Древней Руси» // «Рус-ская речь», № 5, 1972 г.). А це ж уже кінець XVII ст.! Уже 17 років царює Петро І, який через якихось три десятиліття проголосить себе «императором Российским», а перед послами іноземних держав у Москві висуне претензію з приводу того, що «во всех курантах (журналах. — Г. М.) ваших наше госу-дарство печатают Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие пресечь, чтобьі печатали Российским, о чем и к прочим ко всем дворам писано».

Вимогу «писать на картах» Московію Росією цар висував і перед картографами під час своїх поїздок Європою, як, до речі, й настійно просив їх про перенесення до Уралу східної межі Європи, яка раніше проходила по кордону Московії і Великого Литовського князівства.

Так колишня Мерська земля, а пізніша Московія, вперше за всю свою дотодішню історію опинилась у складі Європи. Так країна, народ якої вживав у розмовній мові лише 41-е слов'янське слово, стала зватися Росією, а народ цей — росіянами.

Але першим поштовхом до ослов'янення мерського населення були все-таки рішучі заходи митрополита Кирила щодо опанування слов'янською грамотою мерського духовенства, тобто суцільна слов'янізація церкви, запроваджена нашим земляком-митрополитом.

Довершили цю справу аж у II пол. XVII — XVIII ст. (знову ж) наші земляки-просвітителі, що після Переяславської угоди масово переводилися на Москву, щоб витягати із «мрака не-вежества» цей найвідсталіший і найбезграмотніший закуток тепер уже Європи. [Докладніше про це див. 26.45 — 49].

Слід сказати, що перші Богослужбові книги були перекладені з грецької великими учителями слов'янськими Кирилом та Мефодієм, уродженцями Солуні. Мовою перекладу була болгарська, а точніше, солунський діалект македонської мови IX ст. Ясна річ, що цей діалект містив ряд слів, не зовсім зрозумілих київськоруському загалу. Але вони легко замінялися словами спорідненої давньоруської мови, що бачимо вже в Галицькій Євангелії 1144 р.

Окрім того, звукова передача слов'янських літер відповідала вже усталеній руській мовній традиції.

Саме тому в Україні ще з II половини XVI ст. розпочинається процес поступового переходу літератури на живу народну мову, яка, інтенсивно розвиваючись, усе далі відходила від тієї, що ми звикли звати церковнослов'янською.

До речі, у XVI ст. в Україні з'являється ціла низка перекладів Старого та Нового Заповітів тодішньою українською мовою, серед яких Пересопницька Євангелія 1556— 1561 pp., Новий Заповіт Вол. Негалевського 1581 p., Волинсько-Житомирська Євангелія 1571 p., Крехівський Апостол 1560-х років, переклад Старого Заповіту Луки з Тернополя 1569 p., Псалтир XVI ст. та інші.

Окрім цього, протягом XVI — XVII ст. в Україні дуже поширені т. зв. Учительні Євангелії — збірники проповідей на євангельські теми, писані тодішньою живою українською, а не церковнослов'янською мовою.

У Києво-Печерській друкарні в 1627 р. було видрукувано Пісну Тріодь, у якій усі Синаксарі, чи повчальні статті на свята, були подані в перекладі ігумена Тараса Земки живою українською мовою, а вчений ієромонах Памва Беринда в післямові до цього видання писав, що зроблено це за словом Апостола (1 Кор. 14): «В Церкві краще п'ять слів сказати зрозумілою для інших мовою, аніж силу слів чужою мовою».

Отже, процес переходу на тогочасну живу українську мову, що поволі витісняла старослов'янську, торкнувся не тільки літературного, а й церковного життя.

У Московщині цей процес не міг відбутися, бо принесена Церквою слов'янська мова була зовсім чужою для угро-фінського населення цього краю. «Живою» (народною) мовою вона могла б стати лише тоді, коли б повністю витіснила мову корінного етносу.

Ясна річ, що ця штучно насаджена мова увібрала в себе величезну кількість фінсько-татарського елементу як у лексиці, так і в фонетиці, але в основі своїй була церковнослов'янською, а точніше — староболгарською, тією, якою були перекладені грецькі богослужебні книги.

«Російська літературна мова, — пише академік В. Ягіч, — із усіх слов'янських мов найближча до церковнослов'янської... Павутиння останньої... ніде не зачепилось так сильно й не пустило такого глибокого коріння в мову народну й літературну, яку Росії» [42.377].

Інакше, ясна річ, і не могло бути, бо йшлося, власне, не про «запускання коріння» в народну (фінського походження) мову, а про цілковиту заміну її церковнослов'янською, що й стала базовою для мови майбутніх росіян.

Цілком очевидно, що розмита фінськими і татарськими компонентами ця спотворена мова вже мала дуже мало спільного із мовою святих Мефодія і Кирила.

Тому тих, хто через свої «православні» газети звертається до українських громадян із сентенціями на зразок: «Хотите ли вві, чтобьі язьік, подаренньїй нам святьіми Мефодием и Кириллом, бьіл заменен на площадью рожденную, улич-ную украинскую речь?», — відсилаю до праці академіка Ф.Фортунатова «Лекции по фонетике церковнославянского язьїка» [СПБ, 1919], де на стор. 2 чітко сказано: «С течением времени старославянский язьік (а