Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
А ми ще й дивуємось (а часом і сердимося!), що росіяни, десятиліттями живучи в Україні, не можуть вивчити українську мову, тоді як ми їхню — опановуємо вдух, ледь не за кілька тижнів. А тут ні дивуватися, ні сердитися не потрібно. Ми — слов'яни. У нас слов'яномовний архетип мислення, тому будь-яка слов'янська мова нами засвоюється легко й безболісно.
У росіян архетнп інший, до того ж поруйнований штучним насадженням чужої для їхніх предків слов'янської мови. А руйнування мисленнєвого архетипу на мовному рівні обов'язково позначається на здібностях людини. Про це не раз говорили і дореволюційні, й сучасні вчені, відстоюючи пріоритетність рідномовного навчання.
Не слід забувати й того, що й засвоєна росіянами слов'янська — спільна не з нашою, а з болгарською, чи, точніше, старою болгаро-македонською, тож вивчення української мови для росіянина — то, напевне, й справді, важка справа...
Просто з часом під впливом ідеологічних міфів та прищепленого цими міфами комплексу «старшобратства» свою неспроможність до вивчання нашої мови росіяни навчилися видавати за «нехотіння» її вивчати5, мовляв, «зачем нам зта «уличная, площадью рожденная речь», як у нас є «великий и могучий»! ..У кожному разі до втрати фінським етносом, що був автохтоном на землях майбутньої Московії, власної мови призвело два чинники: першим було те, що правляча еліта, яка з'явилась у цих землях у середині XII ст., як і ординська, що окупувала їх у XIII ст., була іноплемінною й іномовною; другим, ще більш впливовим, фактором стала іномовна Церква.
Втративши мову, меря, чудь, єрзя, весь, мокша та безліч інших народів без сліду зникли з етнічної карти світу на своїй власній території. І для цього не потрібно було ні «перетоку слов'ян», ні Валуєвських циркулярів, ні Емських указів, ні рішень Політбюро. ДОСИТЬ БУЛО ІНОМОВНОЇ ПРАВЛЯЧОЇ ЕЛІТИ ТА ІНОМОВНОЇ ЦЕРКВИ!
Це ще один урок історії, який слід пам'ятати кожному з нас.
1
Син Рюрика Ростислав був одружений із Всеволодовою донькою Верхуславою, яку відправили заміж ледь не в шестилітньому віці.
2
Ці Рюрикові слова явно свідчать, що причиною його конфлікту з Ольговичами були аж ніяк не переговори з ними його зятя Романа, а якийсь цілком конкретний інтерес Суздальського князя. Проте факт цей у літописі пропущений, очевидно, як такий, що не відповідав «определенной политической идеологии...!
3
Посада «держателя княжої печаті», за нинішніми мірками, відповідає посаді держсекретаря або канцлера.
4
О. Шахматов на основі дослідження спільних рис давньоруської мови та українських діалектів стверджував факт проживання українського етносу в давньоруський період на всій території від Прип'яті до Чорного моря й від Дніпра до Карпат, а В. О. Ключевський писав, що давньоруська мова була «точно такой же, какой и ньінче (тобто в XIX ст. — Г. М.) разговаривают в Малороссии».
5
Це особиста, хоч, може, й помилкова думка авторки, якої вона радо зречеться, якщо її дорогі співвітчизники російської національності вивчать мову держави, в якій живуть, бодай на тому рівні, на якому не менш дорогі її співвітчизники української національності знають російську.
Ми вже згадували про те, що митрополит, який носив назву Київського, але обслуговував ординські улуси, а не духовні потреби українського народу, не влаштовував князів та духовенство українських земель, і вони вимагали для себе окремої митрополії.
У 1303 р. Царгородським патріархом Атанасом та імператором Андроніком була, нарешті, підписана грамота про утворення нової митрополії в Україні, але не Київської, а Галицької [37.105]. Зазнавши поразки у війні з Ордою за сфери впливу (1262 — 1271 pp.), Візантія довго не зважувалася взагалі створювати на територіях, підлеглих хану, нову митрополію, а вже про те, щоб забрати в «ординського» митрополита звання Київського, — й подумати було страшно.
Хан, ясна річ, був незадоволений вчинком імператора й патріарха, і це незадоволення ханське обіцяло неприємності. Тим більше, що візантійський імператор у ході війни змушений був поступитися хану своїм званням Земного Царя православного світу. На територіях, підлеглих ханові, в православних церквах на богослужбах поминали вже не імператора Візантійського, а хана Ординського. Нагода для виправлення становища скоро трапилася.
Присланий у 1303 р. на Галицьку кафедру митрополит Ні-фонт (грек) у 1305 р. помер. Юрій І (Львович) посилає в Цар-город на висвяту Петра — ігумена Ратненського монастиря , що під Львовом [8.103— 104].
У цей же час помирає й наступник митрополита Кирила -митрополит Максим, на місце якого посилають висвячуватися якогось ігумена Геронтія.
В історії Російської Церкви, яка й словом не згадує про утворення в 1303 р. Галицької митрополії, все виглядає так, ніби саме Петро (пізніше проголошений святим) був посланий від Володимиро-Суздальських земель, а Геронтій поїхав самочинно, з власної, так би мовити, ініціативи, що викликає великий сумнів, бо відомо, що оний Геронтій прибув перед патріархові очі зі всім святительським реквізитом та в супроводі митрополичого почту.
Отже, звільнення обох митрополичих кафедр одночасно та приїзд на висвяту галицького кандидата дали можливість патріарху Царгородському «вбити двох зайців» одразу: він відхиляє кандидатуру Геронтія й висвячує галицького висуванця, чим нібито задовольняє бажання галицьких князів. Але висвячує його не на Галицьку, а на Київську (тобто фактично Са-райську) митрополію, знову з'єднуючи дві митрополії в одну, чим позбувається ханського гніву.
Із Царгорода митрополит Петро прямує в Сарай за ханським ярликом, а далі вирушає знайомитися із зовсім незнайомою для нього землею. Князі та духовенство землі Мер-ської святителя-галичанина зустріли непривітно. На нього навіть був написаний донос патріарху, і справу митрополита Петра розглядали на Переяслав-Заліському Соборі, де, окрім єпископів та ігуменів, були присутні князі Тверський та Московський, а також посланець патріарха Цар город ського. Собор виправдав святителя, а за донощика-брехуна, тверського єпископа Андрія, заступився сам Петро, тож і він залишився непокараним.
В особливу заслугу святителю Петру ставиться російськими істориками те, що саме він переніс митрополичу кафедру (зауважимо: кафедру Київської митрополії!) до Москви.
Думається, одначе, що приводу для особливої гордості тут немає, бо цей крок митрополита був радше вимушений, ніж розрахований на, так би мовити, «державне благо».
Ми вже бачили, що земляка нашого в краю Мерськім зустріли дуже неприхильно. У Сараї осісти він не міг, бо з 1312р. в Орді державною релігією було проголошено іслам, тож очільник «недержавної» Церкви в ординській столиці осідку не міг мати.
Київ, як ми бачили, митрополитів з
