Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Цілком очевидно, що, прибувши в Орду за ярликом на
Київську митрополичу кафедру, якій підпорядковувались і єпархії, що відкривалися на територіях майбутньої Росії, митрополит Кирило отримав ханський наказ навести лад саме на цих територіях, що й робив, мандруючи з однієї єпархії в іншу. Проте ні про яке перенесення митрополичого осідку мова не йде, доказом чого може бути поховання святого митрополита Кирила в Київській Софії, а не в Суздалі чи Володимирі, як мало б бути, якби цей осідок, і справді, був туди перенесений.
У 1265 р. в ординській столиці Сараї відкривається Са-райська православна єпархія.
Деякі висловлювання істориків Російської Церкви наводять на думку, що митрополичий осідок, якщо й переносився, то не в Суздаль чи Володимир, а саме сюди, в ординську столицю. Читаємо такий, доволі «обтічний», текст: «В 1265 году митрополит Кирилл открьіл епархию Сарайскую в самом стане Ордьі. Святитель русский среди шатров дикого язичества — явление отрадное для христиан. В нем видели утешителя и наставника князья, томившиеся в Орде, и тьісячи народа, захваченньїе в неволю татарскую» [36.130]. Цілком логічно, щоб митрополит мав місцем осідку центральну, столичну єпархію. Але російська історія про це мовчить, бо це не вписується в міф про перенесення митрополичої кафедри до Суздаля, як і в міф про «героїчне протистояння» Церкви перед завойовниками. А якщо митрополит не оселився «среди шатров дикого язичества», то як він міг бути «утешителем и наставником» для «захваченньїх в неволю»?
Поховання митрополита в Києві з цією версією цілком узгоджується: не міг же православний святитель покоїтися в «землі бусурменській»... Та й самі ординці мали дуже своєрідне ставлення до покійників та обряду їх поховання, у зв'язку з чим поховання православного святителя в Сараї було неможливим.
Проблема місця упокоєння, до речі, дуже гостро стояла й перед наступником святого Кирила — митрополитом Максимом, прибулим із Греції. Він, як каже історик російської Церкви, «проливал тепльїе молитвьі перед Богоматерью об указании ему воли Божьей, и всеблагая Матерь страждую-щих... указала ему место успокоения во Владимире. Сюда пе-реселился он (звідки??? — історик не пояснює. — Г. М.) в 1299 г. и здесь преставился». Це ще один доказ того, що митрополичий осідок ні в Суздаль, ні у Володимир не переносився, бо тоді б «место успокоения» було самим собою зрозумілим. Слід, очевидно, таки погодитися з думкою ряду дослідників про перенесення митрополичого осідку саме в Сарай — тоді стає цілком зрозумілим і те, чому митрополит Максим — грек за походженням, який, на відміну від русича Кирила, не служив Руській землі, не міг претендувати на поховання в старовинній столиці православної Русі — Києві.
До речі, зміна місця осідку митрополитів Київських формально була затверджена Царгородським патріархом тільки в 1354 p., аж через 35 років після фактичного перенесення його до Москви митрополитом Петром.
Отже, ми бачили, що ординська влада не тільки не утискала віру православну, а, навпаки, була зацікавлена в її поширенні серед некерованого фінського населення. Цю з кожного огляду почесну місію й виконував у землі Мерській перший після Батиєвого завоювання митрополит Київський Кирило.
Роботи тут нашому землякові-святителю вистачало! Тим більше, що проблема полягала не тільки в християнізації язичників, а й у безладі, який панував у самому церковному житті. «Ревностньїй митрополит Кирилл, — пише історик Російської Церкви, — заметил значительньїе беспорядки в совершении таинств и обрядов, неразборчивость при посвя-щении в духовньїй сан и даже самое святокупство... Такое неустройство частью происходило от небрежения пастьірей...
и, наконец, от того, что правила церковньїе, определяющие круг пастьірских обязанностей, для многих бьіли невразуми-тельньї»1 [36.120]. Отож, наш земляк узявся «врозумлятн» тамтешнє духовенство. Для допомоги в цій справі він виписав із Києва ще одного киянина — мудрого й благочестивого святителя — архимандрита Печерського монастиря Серапіона — «мужа учительного й сильного в Божественному писанні».
У 1274 р. блаженний Кирило скликає перший в історії майбутньої Російської Церкви Собор у Володимирі. Цікаво, що в цьому Соборі не беруть участі єпископи з Руських земель. Є Новгородський єпископ, є Ростовський, Полоцький, є Сарайський. А от Київського чи, приміром, Галицького або Луцького — немає. Але ж митрополія ще поки що одна! Думається, що пояснити це можна тим, що єпископи Русі «вра-зумлєнія» не потребували — ті прописні істини, що обговорювались на Соборі у Володимирі, вони давним-давно засвоїли. Іншою ж причиною могла бути опозиція руського духовенства до «ординського» митрополита, що тим більш вірогідно з огляду на активні заходи Галицького князя Лева Даниловича (сів на княжіння в 1264 р.) щодо утворення в українських землях окремої митрополії.
Усе те, що було записане в рішеннях Володимирського Собору, давно вже було відоме всьому православному світові. Окремі правила — ше від часів апостольських. Так, наприклад, Володимирським Собором 1274 р. було заборонено висвячувати в духовний сан за хабарі; заборонялося висвячувати тих, хто не перебував у законному шлюбі; тих, хто був звинувачений у злодійстві, перелюбстві, п'янстві, святотатстві, вбивстві...
Але погляньмо, яке це століття?! Правильно — остання третина XIII-го! А в країні, яка, як запевняють нас міфо-
Це, зауважимо, при тому, що, за твердженням міфотворців, християнство тут існує вже майже 300 років!.. Якесь «нєвразумітєльноє» християнство, бо за 300 років «круг пастьірских обязанностей» уже б і курка вивчила!
творці, була християнізована ще три століття тому, й досі не знають вимог, що були висунуті ще Апостольським собором у 51 році??? Оце-то «християни»!..
Важливі наслідки для мерського люду мала вимога Собору, щоб кожен, посвячуваний у духовний сан, був бодай елементарно грамотним. Оскільки мерські священики «помра-ченьї бо беху облаком премудросте зллинского язьїка», митрополит Кирило вживає заходів до надходження церковної літератури з Болгарії в перекладах церковнослов'янською мовою, яка також була чужою й незрозумілою мерському люду, але знайома князям та їхньому оточенню, а головне — самому митрополиту-слов'янину, який, як бачимо, ані подумав прилучати мерський люд до грецької, ніже до варязької мови, на відміну від варяга Рюрика, котрий, за бажанням Карамзіна, узявся з доброго дива насаджувати поміж фінськими племенами чуже для них слов'янство...
Очевидно, саме з цього часу духовенство майбутньої Московії й починає поволеньки освоювати церковнослов'янську мову. Ще повільніше цю мову, постійно чуючи її в церквах, починає сприймати мерський люд — і тим активніше, чим вищим ставав авторитет церкви і її служителів.
Та й княжа знать, що вела своє походження від руських
