Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
Ставало занадто небезпечно продовжувати думати про незнайомок біля пелюсткового оракулу, а особливо коли Мірабель видихнула і подивилася на місце, де вони мали відчинити останні двері. Дівчина досі не могла отямитися від тих подій, які сталися на випробовуванні Кіна, однак вона мала продовжити боротися. Хоча б заради Вієро, якого Святий обережно опустив на м’яку травичку.
Довкола них були високі гори, а широка і довга долина здавалася неосяжною і несправжньою, мов з древніх оповідок, де б вона завела на край світу. Стояла тиха і таємна ніч, яка ховала в собі безліч загадок. Двері, крізь які вони опинилися серед гір, зникли так само непомітно, як і попередні. Але якщо ви подумали, що це й все, що їх оточувало, то спішу з чудовими новинами для вас і не дуже чудовими для них. Гірська долина була повністю засіяна свічками. Вони були різних розмірів, а деякі сягали і кількох метрів. Їх тепле полум’я могло перетворити ніч у день, розтікаючись вогкою землею білою восковою калюжою. Мірабель з легкістю здогадалася, що свічки утворювали щось схоже на потаємні ходи, так як розміщувалися у досить цікавому вигляді.
Спокій і тепло повністю заповнювали простір, однак кожен з них знав, що гарна картина – це лише початок до поганих фарб. І цього разу ніхто не повірить у добрі наміри Проклятих. Мірабель кинула погляд на Вієро. Вона знала, що цього випробовування він не побачить. Можливо, так було навіть краще, але йому потрібен був захист.
-Хтось має з ним лишатися.- Заговорила Бель.- Протягом всієї гри.
-Це можу бути я.- Запропонувала Лелейн.- Я позбавлю його тіла, поки все не скінчиться, тому йому нічого не загрожуватиме. До того ж, я буду поруч.
-Якщо ти впевнена в цьому…
-Звичайно.- Вона озирнулася на свічки.- У вас краще виходить шукати ключі і двері.
-Гаразд,- погодилася Мірабель.- Тоді дочекаємось Проклятого і покладемо цьому безглуздю край.- Вона повернулася до мовчазного Святого, але нічого не змогла йому сказати, лише німі слова її погляду.
-Щось сталося?- Поцікавився Ніко, помітивши її спантеличені очі.
Мірабель лише швидко відвернулася, торкнувшись своєї руки, біль якої досі не вщухла. Лінії ставали все чіткішими, поки вона не помітила слова. Не розуміючи що з нею відбувається, Бель наважилася прочитати.
«Нащадок ювелірів знайде тебе і забере увесь біль на себе. Хлопець з вежами повернеться, щоб допомогти Втраченому, але відшукає щось важливіше»
Ці слова нависли над нею густим туманом. Не розуміючі нічого з того, що намагалися сказати їй лінії, вона заплющила очі, позбуваючись нав’язливих думок. Бель розуміла, що за цим стоїть щось набагато більше, ніж чийсь невдалий жарт, хоча вона так хотіла вірити в останнє. «Коли це закінчиться?».- Подумала вона, відвертаючи власну увагу від дивного послання.- «Вже починає набридати». Мірабель змучено зітхнула і подивилася на долину, наповнену свічками. Вони горіли, як її душа протягом останнього часу. Ніде не було і натяку на двері чи ключі, тому приготувавшись до розмови з Проклятим, вона опустилася на траву.
-Поговори зі мною.- Почувся тихий голос Ніко, який примостився біля неї.- Будь ласка.
-Не хочу.- Мірабель навіть не глянула на нього, ховаючи руку.- Залиш мене.
-Тоді я говоритиму.- Він дивився перед собою, неначе вдалині писалися усі розгадки до безлічі запитань та секретів.- Незадовго до мого знайомства з тобою, я отримав лист. До того моменту я майже не покидав Санктичні гори, але те, що було написано у листі змусило мене це зробити. Там було багато чого. Починаючи елементами Елемстоуна і закінчуючи життєписом чотирьох людей. З цього листа я дізнався багато таємниць нашого світу і зрозумів, що не все втрачено. Хочеш знати кому саме присвячувався текст листа?
-Ні.- Вона хотіла встати, але Святий її втримав.
-Там було чотири імені.- Ніко на мить замовк.- Елеонора, Вівіан, Мірабель і… Квінсі. Я не знав хто вони і чому саме я повинен допомогти їм. Я задавався питаннями чому ці люди, що вони мають зробити і як правильно вчинити? Їх об’єднувало те, що кожен був дивним чином пов’язаний з одним із чотирьох елементів. Тоді я зрозумів, що маю стежити за ними і простягнути руку помочі, коли буде правильний час.- Святий прибрав волосся з чола.- Я досі не знаю всіх подробиць, але… Ці люди потрібні Елемстоуну. Вони перевернуть наш світ з ніг на голову. Вони народжені для великої місії.
-Хто написав тобі цей лист?- Мірабель справді була здивована.
-Я не знаю її, але це ім’я постійно… постійно присутнє. Воно не зникає.- Святий зіщулився, щось обдумуючи.- Вільтенсія Фанум. Я намагався дізнатися хто вона і звідки їй відомо про речі, які були приховані навіть від Святих, але все було марно… Вона як примара, яка є, але ніхто про це не знає.
-Вау…- Бель втратила всі слова.
-Без її допомоги я б ніколи не прийшов до Троянди, яка б у свою чергу не допомогла Вівіану з пошуком щоденника Лібера, який привів би тебе до Священної Води у Колбі і те, що ти приховуєш від мене потрібне ні кому іншому, як Квінсі.- Він схопив її за руку, вдивляючись у слова.- Ви всі пов’язані між собою. Саме тому я не залишив тебе у Потойбіччі назавжди. Не лише через свої почуття, які нічого не варті. А тому, що так було потрібно.
Мірабель не могла заговорити. Вона почувала себе такою винною перед ним, хоча майже нічого не зрозуміла з того, що він зараз їй сказав. Занадто багато незнайомих імен змішалися в її голові нерозбірливими частинками. Хтось непереможний і напрочуд самовпевнений писав історію Елемстоуна за рахунок неї та ще трьох так само загублених людей.
-Як… як ти дізнався про…- Вона подивилася на свою руку.
-Це було очікувано.- Святий зітхнув.- Тепер ти розумієш, що все що відбувається, стається не просто так? І історія кожного з вас – це найважливіша подія для Елемстоуна.
-Ти мав розказати про це раніше.- Мовила Бель.- Тоді я б була готова до всього.
