Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Святі…- Вона ледь не плакала, нахилившись над Мірабель.- Ти ціла?- Її голос тремтів ще дужче, ніж її руки.
-Здається, що так…- Хрипло, з повним горлом страху, відповіла Бель, оглядаючи свою прозору душу.- Лелейн…
-Нічого не кажи.- На її очах з’являлися краплинки.- Ти так мене налякала. На мить я подумала, що не встигну.
-Зі мною все добре.- Прошепотіла Мірабель у відповідь.- Ти врятувала мене.
-А як інакше?- Вона провела Ксифосом, повертаючи їй фізичне тіло і сильно обійняла Бель, вже не стримуючи плач.
-Все гаразд, справді.- Заспокоювала її Бель.- Я поруч. І я безмежно тобі вдячна.
Лелейн довго не могла прийти до тями, хоча я думала, що вже ніщо не зможе їх налякати після всього, через що їм довелося пройти. Але ключ досі був у птаха і цих думок стало достатньо, щоб перестати плакати і подумати як діяти далі. Все ж добре, що Святий не бачив цього. Інакше рятуватися довелося б від нього.
-Нам краще дочекатися Ніко.- Сказала Лелейн, допомагаючи Бель встати.- Навряд чи тобі слід ризикувати життям ще раз.
-В нас замало часу.- Мірабель точно не знала скільки, але була переконана, що його може не вистачити на, позбавлене сенсу, чекання Святого.
-У тебе є інша пропозиція?
-Можливо.- Бель знервовано зітхнула, переводячи погляд на Вієро.- Ніко сказав, що ці птахи беруть енергію з сонця.
-І?- Лелейн зіщулилася, намагаючись зрозуміти задум Мірабель.
-Якщо я зможу перебороти у собі енергію Потойбіччя і викликати силу Сонця, Стеліоси опиняться в пастці.- Мовила Бель.
-Вибач, що кажу це, але навіть якщо б у тобі не було стільки вбивчої тутешньої енергії, це все одно досить безглуздий вчинок.- Лелейн похмуро подивилася на небо.- Далеко не кожному Метафізентійцю підвладна сила Сонця. Ці люди - величезна рідкість. А враховуючи те, що ти звичайна Метафізентійка… це неможливо. Востаннє такий випадок був багато років тому. Хіба ні?
-Так…- Відповіла Мірабель.- Але я знала його…- Вона замовкла, не дозволяючи почуттям і спогадам захопити її свідомість.
-Тільки не кажи, що… - Лелейн притиснула руку до рота, а зіниці в її очах стали, як самі очі.- Ні…
Мірабель обіцяла ніколи в житті не повертатися до цієї розмови. Вона берегла в собі таємницю її родини роками і точно не розраховувала на те, що підступність Проклятих зачепить і цю заборонену тему.
-Тобі відомо про дітей Сонця і Крові?- Прошепотіла Мірабель.
Вона ніколи не казала цього вголос. А особливо сторонній людині.
-Елемстоунці, які наділені незвичайним даром Природи і Почуттів.- Заговорила Лелейн.- Так звані похибки. Серед Валентійців цим людям підвладна лише людська кров, а серед Метафізентійців – сонце. Це рідкість і до того ж, якщо у родині народжується така дитина, ніхто ніколи не зізнається у цьому, тому що її одразу ж позбуваються. Через це ми не говоримо про них.
-Я і Розаліна – не єдині діти у королівській родині.- Бель говорила тихо і злякано, наче поверталася у далекі часи.
-Але ж…- Лелейн склала всі деталі головоломки до купи.- Той хлопчик, якому вдалося втекти з Елемстоуна, це… ваш брат?
-Мені було вісім, коли наші батьки зрозуміли, що Коронарні Ліси стали підозрювати про те, що їх старший син не такий, як всі.- Мовила Мірабель.- Пам’ятаю, як вони постійно знущалися над ним, коли нікого не було поруч. Ми з Розаліною намагалися не допускати цього, але хто ж слухатиме маленьких дівчат. І одного разу я стала свідком жахливого. Того вечора я повернулася після уроку гри на скрипці і почула, що батько сильно на когось кричить…- Бель тремтіла від того, що говорить про це з кимось ще, а не лише із дзеркалом у своїй кімнаті.- Я піднялася до його кабінету. Там був він і Стеліор. Брат лежав на підлозі весь червоний від крові і я не була впевнена у тому, що він ще живий. Я випустила з рук скрипку і підбігла до нього. Батько намагався відтягнути мене від нього, але я вчепилася в Стеліора і благала не чіпати його.- Мірабель опустила погляд на землю, переводячи подих.
Очі Лелейн були наповнені сльозами і вона не знала що має казати після таких слів.
-Мені здалося, що він вже ніколи не прокинеться.- Продовжила Бель.- Коли батько лишив мене у спокої, я лягла коло нього, сильно притиснулась і плакала. А потім я відчула, як Стеліор взяв мою руку. Він ледве говорив, але я розуміла, що він просив відчинити портал до світу людей. Я була маленька і гадки не мала як це зробити. Тоді він знову заплющив очі, а його тіло засяяло світлом. Світло було теплим і добрим.- Мірабель придушила в собі будь-який жаль.- Яскравий потік, що випромінювався з нього, діставав самої стелі і лише згодом мені сказали, що цей промінь бачили всі Коронарні Ліси. Стеліор запитав мене, щось про скрипку, аби відволікти від цієї крові… і крику. Я нічого не відповіла, лише схопила його руку і навела промінь на себе.
-Що?- Лелейн захлиналася сльозами не в змозі повірити у те, що каже Бель.
-Через цей прекрасний дар він все життя страждав від власних батьків і дурних рамок, в які мав вписуватися «нормальний» елемстоунець. Я думала, що якщо помре він, то маю померти і я, але цим вчинком лише позбавила його сили, навіть не зрозумівши цього. Моя любов і співчуття виявилися занадто потужними для нашого світу. Можливо, тому, що ніхто з Метафізентійців не був здатний до таких почуттів, а, можливо, тому, що ніхто так сильно не любив дітей Сонця і Крові як я.- Мірабель на мить замовкла.- Я прокинулася у власній кімнаті. Мати сиділа коло мого ліжка і пестила моє волосся. Згодом я дізналася, що Стеліор зник з Елемстоуна. Мої батьки збрехали народу, придумавши легенду про невідомого хлопця, який пробрався до Палацу Дощових Сутінків і вбив їх старшого сина своєю «чорною магією», яку вони могли бачити вночі. Звичайно, всі повірили. А мені наказали мовчати, а краще забути про те, що сталося у батьковому кабінеті. І я мовчала.- Мірабель подивилася на небо.- Мовчала і про те, що сталося зі мною.
