Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Знаю.- Ніко обережно провів рукою по її щоці.- Але ніхто не знає до чого треба бути готовим. Навіть я.
-Я повинна вибачитись чи прикінчити тебе при першій ж можливості?- Мірабель посміхнулася.
-Сумніваюсь, що тобі вдасться, однак можеш спробувати.- Його сміх луною пронісся над долиною.- Але вибачитися буде простіше.
-Гаразд.- Бель прочистила горло.- Вибач, що ти не удостоїв мене такої честі розповісти правду і змусив ненавидіти тебе за те, що сталося з Вієро.
-Ти безнадійна.- Він закотив очі.
-Справді?- На її обличчі розквітла задоволена посмішка.- Але чомусь від такої, як я, залежить якесь майбутнє Елемстоуна.
-І зарозуміла.- Додав Святий.
Неподалік щось засяяло. Мірабель озирнулася на Лелейн, яка направляла Ксифос на Вієро. Той перетворився на напівпрозору душу і на мить серце Бель стиснулося від усвідомлення того, що він мав страждати через неї. Лелейн опустила зброю і подивилася на Бель, в очах якої пірнали смуток і жаль. Але неочікуваний гучний шум нагадав їм, що вони ще досі у підступній грі Проклятих. Небо вкрилося бурштиново-помаранчевими цятками, схожими на іскри вогню, а потім завмерло від знайомого голосу.
-Нарешті і я вас побачив.- Це був Рен, найгірший з усіх Проклятих по словам Нани.
Його не було видно так само, як Ши. Лише голос, який мав диктувати правила.
-Щось довго ми чекали на тебе.- Заговорила Лелейн.- На відміну від інших Проклятих.
-У нас виникли невеличкі розбіжності у баченні останнього випробовування.- Пояснив Рен.- Схоже, на Кіна подіяли ваші плаксиві слова про добро. Та, врешті, він завжди був зрадником і плаксою.
-Це вже маленька перемога.- Лелейн посміхнулася.- Не такі ви вже і могутні, якщо на вас подіяли слова звичайних елемстоунців. А ще ми на останньому рівні, тому шансів у вас точно немає.
-Хтось хоче пошкодувати, що взагалі зв’язався з нами?- Мовив Рен.
-Минуле випробовування загартувало мене на такі погрози.- Відповіла Лелейн.- Гірше ви вже не зробите. Особливо йому.- Вона подивилася на Вієро.
-Не треба. Не провокуй його.- Почувся шепіт Мірабель, яка спробувала заспокоїти її.- Виберемося звідси і ти забудеш про це, як про найгірший кошмар.
-Не можу навіть чути їх.- Зізналася Лелейн, ховаючи від Бель очі.- Мене розриває від люті до себе і страшенної несправедливості у цьому клятому світі. Я переконую себе, що мала вчинити так з Вієро, але… Я не знаю. Я вже нічого не знаю.
-Інколи нічого не знати – єдиний спосіб не помилитися.- Святий взяв її руку у свою, зазирнувши у самі очі.- Не картай себе за це. Він обрав такий шлях. І Він повірив тобі. Він захистив і врятував всіх. Не знецінюй власні зусилля заради тої справедливості, якої немає, але обов’язково з’явиться завдяки таким сміливим людям, як ти.
-Ти справді так думаєш?- Тихо запитала Лелейн.
-Звичайно.- Ніко посміхнувся.- Що б ми робили без твоїх знань міфології? Що б ми робили без твоєї допомоги у Летючих Лісах? Що б ми робили без тебе і твого щирого бажання боротися на стороні добра?
Лелейн ніколи не чула таких слів підтримки і не очікувала, що це справді допоможе. Або, можливо, справа була у тому, хто казав ці слова. В будь-якому випадку, вона вперше зрозуміла, що знаходиться серед правильних людей і, як не дивно, у правильному місці. Лелейн не втрималася і обійняла Святого, намагаючись втримати сльози.
-Дякую…- Сказала вона особливо тоненьким голосом.- Це було так важливо для мене.
-Я завжди буду з вами.- Відповів Ніко.- На стороні моїх маленьких сміливих янголів.
-Я зараз розплачусь.- Загримів Рен.- Як це мило… - В його словах почулися знущання і сміх.- Хоча кого я обманюю… Це було жахливо.
-Ми чекаємо на правила і більше ніколи не хочемо чути цей дратуючий заздрісний голос.- Мірабель подивилася на свічки.- Ви вже програли. Приємно усвідомлювати те, що найвідданішому слузі Смерті доведеться сповістити про поразку.
-Я вас зовсім не розумію.- Відповів Рен.- Невже в Елемстоуні прийнято злити тих, в чиїх руках ваше життя?
-Аж ніяк.- Промовила Бель.- Ті, в чиїх руках було наше життя, вже давно не з нами. Але не можу не погодитись, в Елемстоуні багато що відрізняється від тутешніх законів.
-Ця розмова триватиме вічність, якщо ти не скажеш де нам шукати ключ просто зараз.- Втрутився Святий.
-Ви мені набридли.- Голос Проклятого став тихішим.- Коли піде вогняний дощ, а свічки постануть у вигляді заплутаних стін, тоді і випаде можливість знайти ключ. Але будьте обачними, мої любі. Ви у моїй грі. А це вже вирок для багатьох.
-А двері?- Запитала Мірабель.- Двері з’являться самотужки чи ми повинні щось для цього зробити?
Відповіла, власне, на її запитання лише мертва тиша. Проклятий зник, лишивши їх серед незрозумілих загадок і заплутаних підказок. Якщо так можна було назвати його останні слова.
-Хтось мене чує..?- Повторила спробу Бель, але цього разу теж безуспішно.- Щоб у тебе всі свічки позгасали.- Сказала вона розлючено до порожнечі, переводячи погляд на інших.
-Напевно, його впевненість похитнулася.- Припустила Лелейн.- Як байдуже…- Вона наблизилася до Вієро, який досі не прийшов до тями.- Що нам робити?
-Думаю, ми маємо розділитися.- Запропонувала Мірабель.- Нам не відомо ні про ключ, ні про двері, тому якщо будемо їх шукати одночасно, впораємося швидше.
-Як щодо нього?- Лелейн поглядом вказала на Вієро.
-Йому нічого не загрожуватиме без фізичного тіла, чи не так?- Поцікавилася Бель.
-Так, але хіба розумно залишати його одного?
-Зробимо так,- мовив Святий.- Лелейн, як і планувалося, зостанеться з Вієро і по можливості допомагатиме Мірабель. Ми не знаємо, що саме на нас чекає, тому треба бути готовими до всього. Я спробую знайти двері, а потім допоможу з ключем.
-Добре.- Бель вдивлялася вглиб безкрайої палаючої долини.- Що можуть значити вогняний дощ та заплутані стіни із свічок?
