Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Мені от досі не зрозуміло.- Святий подивився на нього.- Чому вона вчинила так, якщо припускала, що тобі вже може бути відомо про це?
-Тому що знала, що я погоджусь.- Шепотом мовив Вієро.- Знала, що зможу піти на це заради захисту того, за що ми всі боремось.
-Послухай… Ти не забов’язаний цього робити. Ти лише заслуговував знати правду.
-Дякую, що розказав.- Ельф нервово перебирав волосся.- Я бачу яка Мірабель важлива для тебе, а ти для неї. Я постійно чую про мрії Лелейн щодо крил і спокійного життя у маленькому містечку Летючих Лісів. Я розумію, що Розаліна безнадійна, але її життя теж має ціну і я хочу, щоб у Елемстоуна було нормальне майбутнє. А ще я обіцяв помститися за брата. Тож… Вона не має права робити вибір за мене і жертвувати ще більше, якими б чудовими не були її наміри і бажання захистити мене. І якщо Прокляті чекають від нас гри, ми зіграємо. Нехай нарешті зрозуміють, що їх жорстокі правила ніколи не зупинять справжню жагу до справедливості, любові і правди.
-Святі можуть багато чому повчитися у звичайних мешканців Елемстоуна.- Через декілька хвилин сказав Ніко.- Серед вас є ті, які дійсно вражають мене і… надихають.
-Це були слова підтримки?- Вієро спробував посміхнутися.
-Твій брат не заслуговував на тебе. Анітрохи.
-Ти ніколи не помічав, що коли у когось є брати чи сестри, вони люблять їх навіть тоді, коли хочуть вдарити їх головою об стіну?- Задумливо запитав Вієро.
-Я знав багатьох таких людей.- Сказав Ніко.
-Отож…- Він подивився на Лелейн і Мірабель.- Тут так само. Касалін заслуговував на мене, тому що, так вже вийшло, був моїм братом. Для всіх він залишиться жахливою людиною, але як би складно не було сказати це, я сумуватиму за ним. Десь у потаємних закутках його душі він був розуміючим і щирим.- Його слова були насичені горем і смутком.- Не кожен день втрачаєш людей, які були з тобою протягом всього життя.
-Ви, люди, неймовірні істоти.- Святий посміхнувся.- Постійно сваритесь, але готові віддавати життя заради порятунку один одного і спільних цілей. Ви однакові і в світі людей і в Елемстоуні.
-Тому нам ніколи не стати Святими.- Відповів Вієро.- Ви занадто егоїстичні для нас.
-Тепер я точно знаю, чому Природа і Почуття не змогли жити без вас.- Промовив Ніко, намагаючись не заперечувати його слова.- І чому лише вас і звинувачували у своїх бідах.
-Чому?- Поцікавився Ельф.
-Вони хотіли так само.- Святий перевів погляд на Мірабель.- Важко бути всемогутніми і при цьому нічого не мати: ні сенсу існування, ні обмеженого часу, аби зрозуміти цей сенс, ні відчайдушних вчинків і жаги до життя. Люди прекрасні та жахливі водночас і кожен приходить заради важливої місії. Вищі Духи ж просто підсилювачі людської долі.
-Це сумно.- Сказав згодом Вієро.
Святий нічого не відповів, а лише продовжив дивитися на Мірабел.
-Вона тобі не пробачить.- Мовив Ельф, коли помітив його погляд.- Ти знав це.
-Все одно не було ніякої надії.- Святий несвідомо торкнувся свого шраму.- Коли все скінчиться, я повернуся на Санктичні гори і вона швидко забуде про мене. Але вона буде живою. Ось що головне.- Він справді переконував себе у цьому. Він знав, що інакше стане нестерпно кожному з них прямувати своїми доленосними дорогами.
-А як же її дар?- Здивувався Вієро.- Він повільно вбиває її.
-Я обіцяв, що допоможу, отже так і буде. Але потім мені доведеться піти.
Вієро часто не розумів вчинків і деяких слів інших. А ще він знав, що між Мірабель і Ніко є щось набагато більше ніж вони хотіли б мати. Небо досі лишалося сірим, але поодинокі рожеві плями допомагали не впадати у відчай. І лише після такої думки Вієро дозволив собі подумати про те, що його чекатиме у найближчий час. Він постійно повертався до питання, яке не давало йому спокою: «Хто зробить це?». Саме так, хто позбавить його крил? Він одразу викреслив Мірабель з цього жахливого списку в надії, що вона прокинеться після всього, на що він погодився.
-Слухай, ти зможеш..?- Почав Вієро, однак Святий не дав йому договорити.
-Не проси мене про це, гаразд?
-Тоді іди до Бель.- Відповів Ельф.- У мене серйозна розмова з Лелейн.
Він простежив за тим, як Лелейн підозріло подивилася на Ніко, коли той попросив її поговорити з ним і попрямувала в його сторону. Десь глибоко в душі Вієро знав, що вона відмовиться, але Лелейн була єдиною, хто зміг би це зробити.
-Про що можна так довго базікати?- Обурено запитала Лелейн, опустившись біля нього.
-Ти навіть не уявляєш.- Тихо мовив Вієро, зазирнувши їй у саме серце.
-З тобою все добре?- Вона застигла на місці, вивчаючи його двозначний погляд.- Таке враження, що ми тут тепер точно надовго.
-Відріж мені крила.- Він сказав це настільки швидко, що сам нічого не розібрав.
-То все ж…- Лелейн різко замовкла.- Що!?
-Ти почула.- Вієро опустив погляд на її Ксифос.
-Зовсім з глузду з’їхав?- В її голосі промайнули злість і нерозуміння від того, що відбувається.- Навіщо?
-Лише вони зможуть розбити скло і ми отримаємо ключ.- пояснив Вієро.- Ти маєш це зробити.
-Це він тобі сказав?- Лелейн вже зібралася верещати на Святого, однак Вієро втримав її, не давши піти.
-Ваше майбутнє і майбутнє Елемстоуна залежить від мене. Я не можу… не можу вас підвести.
-Не така ціна мого майбутнього!- Розгнівано відповіла Лелейн.- Ти не розумієш… Ти навіть не уявляєш що це за відчуття. Наче сотні розпечених ножів вштрикнули в спину і відривають по одному разом з твоєю шкірою. Цього ти хочеш?
-Невже краще назавжди застрягнути у Потойбіччі?- Не витримав Вієро.- Ти думаєш, що я не розумію що це таке? Я знаю, Лелейн. Однак інакше ми помремо. Назавжди. І я хочу, щоб вони відповіли за все, що зробили з нами і нашим світом. А для цього нам не можна програти. До того ж, мені нічого втрачати.
-Прокляті і Смерть не єдині злодії.- Сказала вона, подивившись на Бель.- Нам вистачає і своїх. Вони не зникнуть, навіть якщо ти пожертвуєш не лише своїми крилами. Не зможемо ми – знайдуться інші. Можливо їм пощастить більше аніж нам. В будь-якому випадку елементу нічого не загрожуватиме.- Лелейн зітхнула.- І, якщо чесно… Три втрачених життя – ніщо в порівнянні з тою справою, яку ми вже зробили.
