Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Ніко, двері мають бути десь у цих стінах…- Почала Мірабель, але червона краплина на її руці не дозволила договорити.
Вона розтіклася навколо її зап’ястка, збільшуючись у розмірі і набуваючи об’єму. Бель витягнула руку перед собою, звільняючи цю незрозумілу масу і її здивуванню та неочікуваності не було меж, коли перед нею з’явилися два довгих вогняних крила, а згодом і прекрасний птах. Він відірвався від її руки і полетів високо у небо, перед цим змусивши всіх присутніх затамувати подих від чудового співу, що пронісся долиною свічок.
-Що це за птах?- Лелейн не повірила власним очам.- В Елемстоуні таких точно не зустрінеш.
-Жар-птиця? Фенікс..?- Припустила Мірабель.- І гадки не маю.
-Ні те, ні інше.- Сказав Святий.- Бачили його пір’я, що нагадує зірки? Цих птахів називали Стеліосами. Вони вважалися своєрідними посланцями Хаосу. Тому в Елемстоуні їх ніколи не було і не буде. Я знаю про них, тому що Природа і Почуття часто порівнювали з цими птахами Аріелу. Щоправда… не зрозуміло чому. Ходили чутки, що це душі втоплених дівчат, що віддали своє життя воді через нещасне кохання.
-Знайшли через що страждати.- Фиркнула Лелейн.- Що за Аріела?
-Була одна…- Святий зітхнув.
-Ти сказав… Стеліоси?- Мірабель розгублено закліпала очима.- Чому саме так?
-Тому що брали свою силу від сонця.- Відповів Ніко.
-Ти впевнений в цьому?- Перепитала Бель. Вона набула стурбованого вигляду в перемішку з подивом.
-Так розповідали Природа і Почуття. Але я вважав це лише вигаданими забавками. Чому ти питаєш?
«Перший млинець нанівець».- В голові у Мірабель промайнули слова матері.- «Зараз це не має ніякого значення. І ніколи не матиме».
-Просто цікаво.- Збрехала дівчина. Вона обвела поглядом стіни і лише зараз помітила, що всі вогняні краплинки, що опинялися на землі, оберталися у прекрасних птахів, назва яких нагадувала про одну людину, яка багато років тому зникла з її життя назавжди.
Тоді Мірабель була маленькою дівчинкою, а подорослішавши, зрозуміла, що усе, що відбувається, трапляється на краще. Вона спостерігала за Стеліосами, відганяючи зайві думки, аж поки її увагу не привернув один з цих птахів. Він кружляв над ними, наче граючись і тримав у дзьобі те, що їм було потрібно – чорний ключ, який здавався набагато більшим за попередні і постійно погрожував птаху випасти.
-Я бачу ключ!- Закричала Мірабель, вказуючи у небо.- Він у дзьобі того птаха.
-Їх тут багато.- Сказала Лелейн.
-Добре,- рішуче мовила Бель.- Лишайся з Вієро, а ти шукай двері.- Вона подивилася на Ніко.- Я дістану ключ.
-Знову обираєш собі найнебезпечніше завдання?- Незадоволено запитав Святий.
-Я б з радістю розповіла про всі причини мого рішення, але та маленька свічка не безкінечна і скоро згасне.- Мірабель підвела очі вгору.- Завчасно приношу вибачення за те, що змушена скористатися силою.
-Ні.- Категорично сказав Ніко.- Ми домовлялись…
-Досить.- Бель заплющила очі і через секунду її руки запалали темним вогнем, тягнучи за собою дим потойбічної енергії.- Ти не можеш постійно вказувати мені.
-Прошу,- замучено простягнула Лелейн.- Тільки не зараз.
Мірабель не бачила обличчя Святого, але була впевнена, що він готовий вбити її за це. Вона переможно посміхнулася, концентруючись на силі, а коли знову розплющила очі, Ніко вже не було. Лелейн нахилилася над Вієро, переконуючись, що з ним все гаразд. Вона знала, що результат цього випробовування залежить не від неї, однак розуміла, що відповідальна за дещо важливіше. За людину, завдяки якій вона і була на цьому місці.
Птахів ставало все більше і на фоні палаючого та окутаного вихрем неба, вони здавалися ще небезпечнішими, утім водночас ще прекраснішими. Бель намагалася не загубити птаха з ключем і вже знала що має робити. Її руки повільно направилися на землю. Темна енергія лилася з них океаном, але вона була впевнена, що робить те, що має робити. І нехай це вбивало її з кожною секундою, вона вірила, що скоро настане кінець. Кінець незрозумілим і незаслуженим стражданням, кінець Проклятим, кінець владі Смерті над ними.
Мірабель зробила крок вперед і її нога ступила на непомітну озброєним оком, потойбічну енергію, що створювала сходи. Вони проявлялися з кожним її новим кроком і Бель підіймалася вгору, на зустріч вогняному дощу, вогняним птахам і вогняному бажанню покінчити із цим назавжди. Свічки залишалися далеко внизу, але це аж ніяк не впливало на неї. Вона впевнено ступала, підлаштовуючи під себе сили, які ніколи їй не належали. Зовсім скоро Стеліоси проносилися перед обличчям Мірабель, однак їй потрібен був лише один з них. Вона бачила його, відчувала його наміри і потворні думки, якими нагородили бідолашну Прокляті.
-Це дуже погано.- Шепотіла собі Лелейн, спостерігаючи за Бель знизу.- Божевільня якась.- вона стискала в руках Ксифос, який відбивав своїм сяйвом розпечені вогняні краплини дощу.
Серце Мірабель билося із скаженою силою, однак вона навіть не думала відступати. А ще пообіцяла собі не дивитися вниз. Наблизившись до птаха, Бель підстрибнула, намагаючись схопити його за крило і не очікувала, що Стеліос виявиться настільки сильним. Птах відштовхнувся, вирвавшись з її рук і втримавши ключ у дзьобі, полетів геть. Зграя палаючих птахів налетіла на дівчину і Мірабель не втримала рівновагу. Нога зісковзнула і Бель різко полетіла вниз. Вітер грався з її волоссям, кидаючи його в різні боки, або ж це були Стеліоси, які думали, що це хтось один із них. У той момент вона не думала ні про що. Лише тьмяні обриси смертельного неба і свобода. Колись найкраща скрипачка Коронарних Лісів, королева Танкервілю і молодша сестра Розаліни віддалялася від себе. Від тої, яка мирно спала серед світлячків. І ніхто не міг цьому завадити. Чи міг?
Ще трохи і вона б залишилася у володіннях Смерті назавжди. Мірабель розплющила очі, не усвідомлюючи що відбувається. Внизу стояла Лелейн тримаючи перед собою зброю, від якої Бель так відчайдушно тікала у тому палаці в світі людей, де їй судилося зустрітися з Вівіаном. А зараз Ксифос рятував її. Лелейн уривчасто дихала, не зводячи погляду з Мірабель і блакитного сяйва навколо неї. Її тіло опустилося на землю, минаючи воскові стіни і лише тоді Ліафар підбігла до неї.
