Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Можливо, це і означають?- Лелейн тяжко зітхнула.- Я втомилася від постійних загадок.
Вдалині з’явився незнайомий рух. Мірабель спостерігала за тим, як посеред долини постала тоненька свічка у золотому масивному підсвічнику із кришталевою ручкою, якої раніше не було. Вона наче попереджала про те, що ось-ось гра почнеться. Бель ступила декілька кроків вперед, прагнучи розгледіти її краще. В мить свічка запалала яскраво-помаранчевим вогнем, не дозволяючи Мірабель наблизитися до неї. Небо засяяло сіро-синім кольором, утворюючи щось схоже на величезні спіралі з хмар, а потім розділилося кроваво-червоним сяйвом. Лякаюче світло розтікалося, як розпечена лава і Мірабель здалося, що вона почула клацання годинника. Вона знову подивилася на маленьку свічку, віск з якої повільно опускався на привабливе золото навколо неї.
-Ні…- Прошепотіла Мірабель, відмовляючись вірити своїм здогадкам.
Знайоме світле проміння торкнулося її тіла. Бель здогадалася, що це був Ніко. На його обличчі була маска і чомусь вона згадала той вечір у Саду Чотирьох Святих, коли Розаліна хотіла її вбити, щоб стати Обраною. Шкірою пробіг неприємний мороз.
-Це зворотній відлік.- Тихо сказала Мірабель.- Коли свічка згасне, настане кінець гри.
-Отже…
-Ми маємо вибратися звідси до того часу, як це станеться.- Вона відвела від нього погляд, приховуючи свій підступний і небажаний страх.
-Бель.- Промовив Святий. Його погляд був як ніколий щирий, наповнений любові і ніжності.- Ми впораємося. Це все… Це лише ненормальна фантазія Проклятих, якою вони знущаються над людьми. Згадай де ти зараз насправді.
-У Летючих Лісах…- Відповіла вона зовсім тихо.- Лежу серед дерев і невеличкого поля, засипаного світлячками.
-Потойбіччя зовсім не таке, як Елемстоун.- Ніко торкнувся її щоки.- Ми у світі замучених душ і постійних страждань. Тут лише ті, хто вже ніколи не повернуться до справжнього життя. Але на тебе чекає твій дім. Тож… Будь сміливою для нашого світу. Він не ідеальний, але він наш. І йому потрібна допомога.
-Гаразд…
-Обіцяєш?- Прошепотів Святий.
-Так.- Мірабель обережно піднесла руку до блискучої Али.- Обіцяю.- Вона хотіла щось сказати, але змусила себе нічого не питати.
-Що?- Підозріло запитав Ніко.
-Назви… Назви справжню причину того, чому ти запропонував Розаліні стати Обраною.- Не витримала Бель.- Я маю дізнатися про це до тої миті, як смерть торкнеться нас своїми гострими кігтями.
-Насправді… Я бачив, що Елеонорі і Вівіану доводиться переживати жахливе, аби відповідати тим якостям із загадкового листа.- Навіть не роздумуючи зізнався Святий.- Я думав, що зможу перехитрити її. Думав, що якщо Розаліна стане Обраною, ти уникнеш своєї долі, так як тоді твоя сестра буде пов’язаною зі Священною Водою у Колбі, а не ти.
-Ти хотів поміняти нас місцями?
-Так.- Відповів Ніко.- Але це ні до чого не призвело і лише згодом я зрозумів, що ту, хто написала цей лист, неможливо перехитрити. Вона знала про вас всіх із самого початку. Вона допомагала вам із самого початку і вона… Вона так сильно вірила у вас.
-Це означає, що я стану Обраною?- Розгублено запитала Мірабель.
-Складно сказати напевне. У листі нічого не було сказано щодо цього.- Святий зітхнув.- Я вже не впевнений у тому, що Обрані, які мають врятувати Елемстоун і знищити ріку «Вода і камінь» взагалі колись існуватимуть. Але ви четверо… Ви зв’язані з чимось більшим. Я не знаю що це. Однак можу припустити хто знає.
-Та загадкова жіночка з листа.- Зрозуміла Бель.- Вона справді вражає.
-Знаєш, майже всі Святі були переконані в тому, що я з’їхав з глузду, коли спустився з Санктичних гір до смертних вперше за такий великий проміжок часу. Тим паче до смертних зі світу людей.- Сказав Ніко.- Вони досі не знають про лист. Але Хранителька Книги Життя – дуже мудра жінка, якою я завжди захоплювався. Я розумію, що вона може знати більше, ніж мені б хотілося… Та в той день, коли вона допомогла Елеонорі, я зрозумів, що все відбувається… правильно. За схемою. За детально продуманим планом, з якого нереально зійти.
-Я не зовсім розумію про що ти.- Зацікавлено мовила Мірабель.
-Вона була єдиною, хто не вважав моє рішення дурним і вона стала тою, хто зіграв велику роль у житті Ель.- У голосі Ніко промайнула здивованість від власних слів і думок.- Звичайно, ми всі чудово знали про те, що зробив Природа перед тим, як вимушено покинути Елемстоун, але ніхто не хотів втручатися. Окрім неї. Тому що Книга Життя, яку вона оберігала, одного дня могла знищити все, але вистояла. І це не давало їй спокою.
-У мене зараз голова лусне від такого.- Мірабель посміхнулася.- Це все занадто складно для звичайної Метафізентійки.
-Не хочу відволікати вас від ваших, напевно, дуже важливих розмов.- Гукнула до них Лелейн.- Але подивіться вгору.
А на небо і справді треба було звернути увагу. Бо воно з кожною секундою перевтілювалось на палаючу червоним, розпечену лаву. Мірабель помітила, як крихітна яскрава краплинка впала одразу біля її ніг, перетворивши траву у попіл.
-Гадаю, це і є вогняний дощ.- Проказала Лелейн.- Можна шукати ключ і двері.
-І як нам це зробити, якщо ми запечемося під цим дощем?- Бель швидко перевела погляд на тоненьку свічку, від якої лишалося трохи більше половини.
-В будь-якому разі у мене є Ксифос.- Відповіла Лелейн, прокрутивши лезо в руках.
-Наразі це не допоможе.- Мірабель скривилася від болю, що завдала розпечена краплина, яка впала на її зап’ясток.
Свічки, що до цього непорушно палали серед долини, почали ковзати землею, утворюючи суцільні стіни, які тепер більше скидалися на двометрові білі лабіринти із вогняними верхівками і досить широкими проходами. Як пластилінові чи воскові споруди, збудовані дитячою рукою. Бель помітила, що вони теж опиняються серед них, тому вирішила, що гаяти часу більше не можна, до того ж, вона втратила з поля зору свічку, яка вела відлік до завершення гри Проклятих.
