Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Мірабель бігла не озираючись. Неслухняна сукня постійно плуталася під ногами, не даючи їй сконцентруватися на втечі, а сумка, яка незграбно спадала через плече, напевно, з кожною секундою залишала на нозі синці. Палац Гемптон-Корт, що в Англії, дійсно здавався їй дивним місцем для пошуку елементу Елемстоуна і пробігаючи повз високі стіни і величні покої, Бель хотіла лише одного – скоріше опинитися вдома і врятувати матір від вірної смерті. Але зараз вона тікала від Королівської Гвардії, яка цілком і повністю підпорядковувалася її старшій сестрі – Розаліні.

    Їх називали Ліафарами і вони, як на мене, були народжені для війни. Це були войовничі істоти з Летючих Лісів, яких відправляли на службу до королеви Метафізентійців. Вони мали білі янгольські крила величезних розмірів і з самого народження були обдаровані Ксифосами – зброєю, що могла позбавляти будь-кого фізичного тіла і залишати тільки душу. Ліафари могли перетворюватися у прозоро-невидимих істот і спокійно проходити крізь предмети. 

   Тож, тікаючи від янголів в обладунках, Мірабель була змушена не дати їм злетіти, тому що вся затія могла б піти коту під хвіст. Вона вихрем залетіла у велику залу, де куди не глянь висіли картини різних розмірів і епох. Вона згиналася, аби сяйво Ксифоса не дісталося до неї  і вгледівши десь попереду людей, які, як їй здалося, дивилися на підлогу, вирішила бігти саме до них. Бель зняла незручну сумку і чим ближче вона до них опинялася, тим чіткіше вона бачила те, за чим, власне, сюди і прийшла. Все б мало бути спокійно, якби не Королівська Гвардія, яка, схоже, не дуже доброзичливо була налаштована. Їй пощастило, що вона вчасно помітила Ліафарів, інакше вже опинилася б у полоні старшої сестри. 

   Мірабель побачила перед собою людей, які з неймовірним подивом споглядали на це видовище, а потім помітила хлопця з милими кучерями і великими сірими очима з чорним обідком, що тримав в руках її – Священну Воду в Колбі. «Ось ти де…».- Подумала дівчина і вихопила елемент з рук хлопця, що досі не міг отямитись від побаченого.

-Не знаю хто ти, але дякую. Врятував життя моїй матері.- Промовила до нього Мірабель, ховаючи елемент у сумку.- Моя черга.

   Вона повернулася до Ліафарів, що досі не здавалися і гупнувши ногою об підлогу, перед нею з’явилася земля, яка наче вирвалася з обережно прокладеного паркету і супроводжувалася гучним звуком грому, що прокотився Картинною галереєю і щось мені підказує, що ви чудово знаєте це місце. Вона змусила уламки землі повиснути у повітрі і через мить з грохотом опустила на залізних янголів.

-Вам слід бути вдячними за те, що я не скористалася блискавкою.- Бель озирнулася на тих, хто досі здивовано на неї дивилися і широко їм посміхнулася.- Якби не ви, мені б знадобилося безліч часу, аби знайти Заповітне Біле Вугілля. Дякую.- Вона підбігла до вікна і стрибнула у незвідане. Ну, або просто скористалася ліанами, що скрізь обвивали палац.

   Тільки тоді, коли Мірабель опинилася на землі, тоді і дозволила собі видихнути. Вона стряхнула з білої довгої сукні пилюку з рештками землі і потягнулася до чорного корсету, що геть ослабшав. «Кому взагалі прийшло в голову ховати елемент в світі людей?»- Думала про себе Бель. Як тільки вона переконалася в тому що ця кришталева склянка з блакитно-синьою мерехтливою рідиною дійсно елемент Священа Вода в Колбі, лише тоді витягнула перед собою руки, промовляючи слова, що ви також вже чули. Майже такі самі.

-In aeterna flamma amoris, in Elemstone portare. Metaphysentines! ( В вічному полум’ї кохання, перенеси у Елемстоун. Метафізентійці!).- Голосно сказала Мірабель і поруч з’явилася червона яскрава цяточка, що розширювалася і збільшувалася у розмірі, поки не стала схожою на портал. Бель глибоко зітхнула і зробивши декілька кроків, зникла. Звичайно, зі світу людей.

   Палац Дощових Сутінків як ніколи був тихим і на диво порожнім. Мірабель мала зробити лише одне – кинути елемент в ріку «Вода і камінь» і не дати сестрі зробити найбільшу помилку в історії Елемстоуна. Тож, вона якомога тихіша пройшла повз Сад Чотирьох Святих і вже була готова вийти за межі замку і опинитися в столиці, як хтось різко схопив її позаду. Вона не встигла навіть зреагувати, як знайомі руки потягнули її у сторону Храму Хранителя Білого Вугілля. 

-Що ти робиш?- Закричала Бель в надії вирватися і перешкодити діям сестри.

-Ти справді полегшила мені завдання.- Почувся голос Розаліни, яка і не думала її відпускати.

-То… Це я, чи не так?- Розуміючи що відбувається, мовила Мірабель.- Ліна… Я благаю тебе… Ти можеш розгнівати Святих і поставити безпеку Елемстоуна під загрозу.

-Святі розгнівали мене перші.- Відповіла Розаліна.- І немає нічого поганого в тому, що я лише хочу довести їм, що вони помилилися.- Вона невдоволено закотила очі.- Відколи ти стала такою надокучливою?

-Ти навіть не розумієш що коїш.- Проігнорувала її запитання Мірабель.

-Ні? 

-Що, як ріка не дозволить цього? Що, як саме ти помиляєшся, а не Святі?- Вона спробувала послабити її руки, але враховуючи те, що Розаліна могла зійтися в бою з найкращими гвардійцями, їй це не вдалося. 

-Це лише нікчемна вода. Мені залишається її перехитрити.- З цими словами вона заволокла сестру у темний храм і зачинила брами, наказавши Ліафарам не відходити ні на крок від святині. 

                                                     За день до цього.

   Мірабель мала зустрітися з найкращим другом о третій годині, однак навіть зробивши декілька кругів вздовж квітника з гортензіями у Саду Чотирьох Святих, його і досі не було. «Де його носить?»- Роздратовано думала Бель, інколи споглядаючи на далеке напівкругле вікно у Палаці Дощових Сутінків, що було навстіж відчинено.- «Це дивно. Зазвичай Ліна ніколи не пропускає тренування. Щось сталося…». Вона ще раз кинула погляд на палац кремового кольору, що оздоблювався різнокольоровим вітражем над кожним з вікон із золотими перетинками на склі і на п’ять високих веж, що повністю вкривалися зеленими листями з сіро-блакитними квітами.