Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-В тому і проблема.- Відповів Святий.- Без вас все залишиться таким, як раніше. Ви потрібні Елемстоуну більше ніж можете уявити. Ви сміливі і пройшли забагато із запропонованого шляху, аби здатися на фініші.  

-Напевно…- Погодилася Лелейн.- Але проти тебе Прокляті – лише зграя посіпак Смерті. Чому б тобі просто не знищити їх? Назавжди.    

-Поки в них є доступ до Елемстоуну, я безсилий.- Пояснив Ніко. Його світ завжди значив для нього забагато. Мабуть, лише ця любов тримала давала йому мужності вчиняти за покликом совісті.- Однак енергії Потойбіччя всередині Мірабель все менше і менше. Не буду розповідати про те, що станеться, коли вона зовсім зникне, але чим ближчий її кінець тим далі від Елемстоуна все, що пов’язане з цим місцем. 

-В кінці Бель помре…- Здогадалася Лелейн.- Але коли цей кінець?

-Точно ніхто не може знати.- Він перевів погляд на скло Хранителя Корони, яке колись було крилами Вієро. 

-Ти знаєш, що її нічого не врятує, але продовжуєш робити все, щоб зараз вона могла жити. Чому?

-Над островом Втраченого з давніх часів нависає дуже загадкова історія.- Мовив Ніко.- Мені не відомі всі подробиці, але туди вплутана енергія Потойбіччя. Фаб’єн… Свята, що відповідала за Священну Блискавку у Колбі не сильно любить згадувати ті часи, але… Я майже впевнений, що це може допомогти Мірабель. 

-Допомогти?- Перепитала Лелейн.- Не зовсім розумію до чого тут Мірабель з темною енергією. 

-Довго розповідати.- Святий обережно підняв скло.- Хранителька Священної Блискавки у Колбі часто говорила про те, що якби мала енергію Потойбіччя, дізналася б більше про те, що сталося на тому острові. Я попрошу допомоги у неї.

-Це найкраща новина за весь час, поки я мертва.- Лелейн хотіла ще щось сказати, але побачила Мірабель, яка підійшла так тихо і непомітно, що її серце ледь не вилетіло з грудей. 

   Вона виглядала так, наче її тримали в якомусь підвалі цілий рік без їжі і води, а темні круги навколо її очей повністю доповнювали уявлення. Бель дивилася на Вієро, не в змозі поворухнутися. Її погляд був прикутий до темно-червоних ран і великої кількості крові біля його спини. 

-Ви чудовиська.- Прошепотіла Мірабель.

-Це був його вибір.- Запротестувала Лелейн.- Його воля, до якої ніхто не змушував. Він прагнув врятувати нас і Елемстоун. 

-Я намагалася захистити тебе…- Мовила Бель до Вієро, ігноруючи слова Лелейн.- Мені дуже шкода…- Вона опустилася над ним, прибираючи з його обличчя довге волосся. 

   Святий чудово розумів що відчувала Мірабель у той момент, але вирішив не починати з нею отруйну розмову. Він перевів погляд на колишні крила Ельфа і наблизився до пелюсткового оракулу. Ключ лежав так само непорушно, як раніше, присипаний білими квіточками і червоними ягодами. Не довго думаючи, він підніс скло над оракулом і міцно опустив його. Почувся гучний тріск і через секунду те, що заважало дістатися ключа, розлетілося на дрібні скельця, як, власне, і самі крила. Мірабель різко підвела погляд на Святого, який нахилився над оракулом, очевидно, витягуючи ключ. Вона згадала про ті двері, які помітила ще на початку випробовування і розуміючи, що її порятунок – жахлива жертва Вієро, знову поглянула на його забарвлене червоним тіло. Він дихав зовсім повільно, але цього їй було достатньо, аби змусити себе зібратися і знову перемкнутися на гру. Бель прослідкувала за тим, як Ніко дістав золотий ключ і полегшено видихнула. 

-Це було не марно.- Тихо сказала Лелейн.- Він врятував всіх. 

-Думаю, він від одного з тих дверей.- Бель вказала у сторону дальньої стіни, а потім повернулася до Святого.- Він… він довго буде без свідомості?

-Шукай правильні двері.- Промовив Ніко, не відповівши на її запитання.- Я донесу його до них.

   Мірабель встала на ноги і взяла у Святого ключ. 

-Пробач.- Прошепотів він їй, поки та не пішла. 

-Не можу.- Вона відвела від нього погляд.- Хочу, щоб ти зник з мого життя якомога швидше і ніколи не повертався. 

   Їй було важко вимовити ці слова, але вона мала. Бель хотіла довести в першу чергу собі, що її бажання і прохання мають значення. І не важливо, що вона навіть уявити не могла своє життя без Ніко. Людина, яку вона знала з дитинства і яка мала велике для неї значення постраждала через його капризи і жаль до себе. Тепер Вієро був приречений на постійні муки і Мірабель пообіцяла собі, що вона завжди буде поруч. «Мамо, ти помилялася».- Подумала вона, направляючись до дверей.- «У нас із Ніко зовсім різні шляхи і бачення світу». Якби ж я тої миті знала, наскільки правдивими виявилися міркування Мірабель. 

   Ніхто і не помітив, що стало зовсім темно. Рожеве небо змінилося на оксамитово-чорне, а пелюстковий оракул засяяв світло-малиновими відтінками, кидаючи на високі колони чудернацькі тіні. Мірабель підійшла до дверей, які один за одним розміщувалися на поодинокій стіні серед безлічі руїн. Вона озирнулася у сторону оракул, переконуючись, що Лелейн і Ніко подбають про Вієро і стиснувши ключ, витріщилася на двері, які майже не відрізнялися між собою. 

-Що ж.- Вона втомлено зітхнула і втиснула ключ у перший замок.- Останнє… Це останнє випробовування, а потім все закінчиться.

   Бель навіть не змогла повернути ключ, тому розчаровано перейшла до наступних дверей. Руку пронизила гостра біль, неочікувано підступивши до неї. Місце укусу боліло найбільше, змушуючи її вчепитися за двері, аби встояти на ногах. Мірабель здалося, що темні ліній плавно рухаються її рукою, намагаючись щось написати. І це справді було так. Вони наче вимальовували букви, утворюючи склади, слова, речення…

-Ну, все.- Прошепотіла Бель до себе.- Тепер дах точно поїхав далеко і надовго. 

   Вона опустила руку, намагаючись не зважати на біль і прокрутила ключ у замку. Той з легкістю відчинив двері. Тихий скрип промайнув крізь тонку щілину і перед нею постало щось зовсім нове. 

-Це було легше ніж я очікувала.- Сказала Мірабель, прислухаючись до розмови Ніко і Лелейн, які ставали все виразнішими.