ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко
Все дуже просто. Дівчина чекає на янгола. Янгол шукає дівчинку. Вона не знає, що їй потрібен янгол, вона носить у кишені зламане люстерко, товаришує із своїм другим «я», виховує гремліна та вчить теорію відносності. Все дуже складно: янгол не може вийти з психіатричної лікарні, бо його крила зламані. Все дуже заплутано: психіатричною лікарнею подорожують привиди, а лікар і сам не відмовився б навідати психіатра.
ЖАРТ. Із життя психів
… література як упорядкована маячня,
а що таке життя, як не впорядкована маячня…
Ізмайлов
Монологічний діалог
із дзеркалом (1)
Свиня… скажи мені, свиня,
у чому сила?
Команда КВК «Три товстуни»
Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я - особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огор-тає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність - перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я - це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, - забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я - це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там - ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало - це моя чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі, яких не існує. Там, напевне, і бог є, - той, якого нема.
Я веду розмову зі своїм відображенням з приводу чергового філософського питання. Вчора, наприклад, мене цікавило, чому людина не може дістати язиком свого ліктя. Намагалася зробити це дуже довго. У результаті заболіла шия. Потім я вирішила, що ця справа просто була еволюційно непотрібна. Ну, навіщо нормальній людині (чи навіть нормальній мавпі) облизувати свій лікоть? Вважаєте, питання дурне? Авжеж, є трохи. Проте що мені ще робити? Якщо на всі розумні запи-тання відповіді вже існують, починаєш повертатися до дурних. Сьогодні мене цікавить загадка Джоконди. Ні, не її усмішки, а чому вона така популярна. Загадку усмішки я вже розгадала: за щільно стиснутими губами вона гидко щирить зуби. Гадає, ніби це смішно. Хоча ні, чесно сказати, вона вже нічого не думає, вона давно вже померла. А ми, дурники, знай собі гадаємо, про що ж вона думає, намагаємося загадки, ребуси вирішувати. А ребусів якраз і немає. Самі вигадуємо - самі й вирішуємо. Правда ж? Правда. Які ж ми гарні, які розумні, які геніальні (не побоїмося цього слова). Самоствердження? Воно. А, може, й просто нудь-га. Ми всі любимо портрет Мони Лізи, тому що він цікавий. Незвичайний. Незвичний. Він вносить дисонанс у постійну повсякденну нудьгу. Так само, як і наші загадки. Посміхаєшся, Джокондо? А, може, й справді вона живе? Може, портрети, як і боги, живуть доти, доки їх пам’ятають і доки вони комусь потрібні? Я показую відображенню язика. Воно відповідає тим же. Молодець. Я впевнена, що коли відвертаюся, відображення починає корчити мені різні гримаси. Так просто теж цікавіше жити. Цікаво, чи корчитиме дзеркало гримаси в порожнечу, якщо обернути його в інший бік?
Може, й так. Воно ж, мабуть, геній, як і я.
Інка (1)
Інка мила посуд і мізкувала над черговим питанням світової ваги. Вона полюбляла мити посуд. Коли зайнято руки, то ніщо не відволікає мозок, та й саму Інку ніхто не відволікає, бачачи, що дитина щось робить у хаті, золота просто дитина. Зараз Інка намагалась уявити нескінченність якось інакше, ніж у вигляді замкненого кола або лежачої вісімки. Нескінченність незамкнену, розгорнуту у просторі… У якому просторі, якщо це нескінченність? У певному просторі. Інка зморщила веснянкуватого носика. Вона дуже не любила «припустимо», «уявімо», «певний». Та як без цього? Отже, припустімо, нескінченність, розгорнута у певному просторі…
- Інко! - гукнула з ванної мама. - Запізнишся до школи!
Інка позіхнула. «Невдача спіткала українських спортсменів». Її знову перебили, не дали додума-ти. Цікаво, а як це мама у ванній дізнається, що Інка запізнюється? Не бере ж вона туди годинника. Проте якось дізнається, коли запізнюється Інка, коли - Ерастович.
Цей огидний Ерастович сидів зараз у кімнаті та вмочав свої вуса у каву. Інка сіла на дивані та взялася до вельми важливої справи - запихання досить великого конспекта в досить маленьку сумочку. Часом Ерастович кидав на неї трохи зверхні погляди: контролював, як дитина збирається до школи. Ерастович узагалі полюбляв контролювати, - нічого не робити й контролювати.
- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? - спитала його Інка. Хай краще головою працює, ніж контролює. Звичайно, якщо він таке вміє. Він замислено вмочив свої вуса у каву ще раз. Треба сказати, чашку він тримав геть наче йолоп. Трохи відставляючи мізинця вбік. І дідусь у нього, мабуть, був йолоп. Яка ж нормальна людина назве свого сина Ерастом?
- У десятому вже вчать астрономію? - здивувався він.
- Ні… я сама вчу… - відповіла Інка крізь сопіння. Сопіла, бо конспект не вміщався, навіть якщо скласти його удвічі. Тому зараз складала вчетверо.
- Та ти що? - він підняв куці брови. - Жінка-астроном? Оригінально!
Мама вийшла з ванної - на голові в неї був пов’язаний рушник, - ніжно поглянула на Інку. І це мине, промовляв її розуміючий погляд. Конспект нарешті піддався.
- Підеш батьковими слідами? - поцікавився