Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Ти готова померти?- Прошепотів Вієро.
-Тоді ти не страждатимеш все своє життя.- Вона торкнулася його щоки.- А ще у Танкервілю не буде нещасного короля.
-Святі…- Вієро закліпав, усвідомлюючи її слова.- Танкервіль без правителя. Мій дім зовсім один. Я не можу… Не можу кинути його напризволяще. Розаліна зробить з ним все, що завгодно.
-Зрозуміло.- Сказала сама до себе Лелейн.- Він не передумає.
Вієро торкнувся її Ксифосу, кинувши на Лелейн благаючий погляд. Схоже, у нього і справді не було вибору. Лелейн мала рацію – не всіх злодіїв можна було перемогти сміливим вчинком Вієро. Війна тільки близилася і майбутній король Танкервілю не міг лишити своє королівство у такі складні часи. А ще це давало можливість позбавити Розаліну сильного союзника. Звичайно, легше було б дозволити Проклятим покінчити з нею, але Мірабель ніколи б не вчинила так із сестрою і все ж, вона мала надію на краще і вже починала звинувачувати себе у тому, що майбутня війна – це і її провина також.
-Ми зробимо це.- Підсумував Вієро, підвівшись на ноги і простягнувши Лелейн руку.- Негайно.
-Якщо ти хоча б раз звинуватиш мене у цьому, перестанеш існувати для мене.- Вона проігнорувала його спробу допомогти їй, а потім подивилася на свій Ксифос.- Я тебе попередила.
Лелейн ніколи не використовувала цю найдорогоціннішу річ кожного Ліафара як зброю, аби позбавити когось частини його самого у такий спосіб. Але слід визнати, вона захоплювалася таким героїзмом і сміливістю.
-Якщо я колись хоча б подумаю звинуватити когось у цьому, ти одразу мене вб’єш.- Сказав Вієро.- Домовились?
-Я ніколи не зустрічала таких як ти.- Прошепотіла вона йому у відповідь.- Можливо, ти єдиний такий у всіх світах. І, напевно, я маю бути тобі вдячна, але мені хочеться ненавидіти тебе за те, що змушуєш мене це зробити.
-Краще це будеш ти ніж ті двоє, які кохають один одного, але жоден з них більше не обміняється ні словом. В них й без того забагато ненависті.
-То ти дозволяєш?- Лелейн гірко посміхнулася.
-А ти зможеш?
-Дурень…- На її очах з’явилися сльози і вона одразу відвела погляд на Ксифос.
-Янголятко.- Вієро зазирнув крізь скло, шукаючи поглядом ключ, а потім повільно опустився на коліна, розправивши прозорі крила, що виглядали як витягнутий мигдаль.
Він прибрав своє довге волосся зі спини і уривчасто зітхнув. Лелейн стиснула в руках руків’я Ксифосу не звертаючи увагу на хвилювання. В голові промайнув той жахливий день, коли Джая Милосерда наказали зробити з нею те ж, що вона збиралася зробити з Вієро. По шкірі пробіг мороз, але Лелейн змусила себе не відволікатися на кошмарні спогади. Її увагу привернуло дещо інше. Вона озирнулася у сторону Святого, який тримав Мірабель. Вона ледь стояла на ногах, але була притомною. Її розгублений і наляканий погляд міг спантеличити навіть на такому відстані, а її тремтливі губи говорили щось зовсім нерозбірливе. Лелейн бачила, що Бель намагається наблизитися до них, але Ніко не дозволяв цього зробити. Вона відчула нестерпний біль у душі і непереборний смуток, який оселився глибоко всередині неї.
-Вона все бачить.- Промовила Лелейн до Вієро.
-Тоді не тягни.
Лелейн повільно піднесла сяюче лезо над його крилами, обхопивши Ксифос двома руками. Лише зараз вона помітила наскільки в нього довге волосся. До неї донеслася приглушена розмова Мірабель і Ніко і чомусь Лелейн була впевнена, що Бель з усіх сила намагається вирватися з рук Святого. Вона не хотіла бачити її очей саме зараз, тому придушивши будь-які вагання, Лелейн опустила лезо на крила Вієро. Почувся пронизливий крик, що змішався з гіркими сльозами. Це була Мірабель, яка прикривала обличчя долонями, впавши на холодний мармур. Дві гострі скляні пластинки з шумом опустилися на підвищення, а Вієро торкнувся руками підлоги. Його тіло повільно підіймалося і опускалося від тяжкого глибокого дихання, а сорочка забарвлювалося у темно-червоні відтінки. Лелейн випустила Ксифос з рук, прибираючи його волосся, щоб переконатися, що Вієро живий. Він був із заплющеними очима, але навіть крізь повіки можна було розгледіти страшенний біль і нестерпне страждання. Рани на тілі Ельфів заживали за лічені секунди, однак наслідки таких ран мучали ще дуже довго.
-Ти… Ти як..?- Лелейн тремтячими руками спробувала допомогти йому сісти.
-Тепер я точно знаю, що можна померти, навіть коли… коли вже мертвий.- Шепотом мовив Вієро.
Плач Мірабель проносився всім зруйнованим містом. Вона хапала повітря, часто схлипуючи і я ніколи не бачила Метафізентійця у такому стані. Це було… жахливо і, якщо чесно, навіть страшно. Ніко спробував заспокоїти її, але всі старання були марними. Його Бель хотіла бачити в останню чергу.
-Я… я вірила тобі…- Говорила Мірабель, торкаючись червоних очей.- Ти перекреслив все…
Святий мовчав. Він знав, що так буде, але її життя було для нього на першому місці. Ніко зрозумів, що буде краще, якщо він залишить Бель без непотрібних вибачень, тому підійшов до Лелейн і Вієро, який ледь говорив з нею. В наступну секунду його напівзаплющені очі заплющилися повністю і він провалився у небуття. Лелейн обережно опустила його на мармур, намагаючись не зачепити кроваві рани на його спині.
-Допоможи йому.- Звернулася вона до Святого.- Йому боляче…
Він нахилився над Вієро, торкнувшись місця, де колись були крила і розірвав сорочку. Дві червоні лінії стікали кров’ю і Лелейн відвернулася, аби не бачити цього жахіття. Ніко притиснув руки до порізів і заплющив очі. Тьмяне білясте сяйво з’явилося наступної ж миті, а коли Святий прибрав руки, можна було побачити тільки два тонких рубці і свіжу кров.
-Я пришвидшив його власне заживлення. Не знаю що буде під час останньої тортури, але Вієро має відпочити,- сказав Ніко.- Що б там не відбувалося.
-Та чи можливо це?- Мовила Лелейн про щось задумавшись.- Я більше не можу… Це занадто. Вони роблять з нами все, що заманеться. Воно не варте такого. Слід було змиритися з тим, що це кінець і прийняти власну смерть. Без нас в Елемстоуні нічого б не змінилося.
