Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Сашка сприйняла цю образу як власну.

— Як ти міг повірити?! Ідіот!

Вона привласнила лаву (холодну, байдужу), і липу (сонну, з нерухомою кров’ю), і землю, вкриту брудними заметами (підталий сніг лоскотав і свербів, ніби шкоринка на садні, що затяглося). На мить вона зробилася маленькою країною, і Єгор був її столицею.

— Це брехня! Що ж ти за мужик, якщо так легко купуєшся на підлу брехню?!

Він рвонувся й вислизнув. Точніше, вона випустила — відчула його страх і злякалась сама. Він упав з лави, наче його скинули, відразу схопився на ноги; коліна в нього тремтіли.

— Ти що?!

— Хто тобі сказав? Павленко? І ти повірив цій стерві?

Він задкував, дивлячись на Сашку з таким жахом, що їй стало неприємно.

— Ну чого ти на мене так дивишся?!

Він щось прошепотів. Сашці почулося: «Відьма».

А потім Єгор повернувся і майже бігцем кинувся в завулок, що вів на Сакко і Ванцетті.

* * *

Вранці Сашчина шкіра вкрилася хітином, а на кожній руці замість одного ліктя виявилося по три. Вона дочекалася, поки сусідки підуть у душову, витягла плеєр із сумки й поставила диск, який їй звеліли слухати щоранку після пробудження.

Три хвилини тиші. Сашка пливла в ній, мов риба.

Учора Віка й Лена наполегливо шукали можливості перебратися з двадцять першої кімнати кудись у інше місце. Сашка щиро бажала їм удачі, але підозрювала, що до зимової сесії в переповненому гуртожитку ні одній, ані другій нічого не світить. «Доведеться вам терпіти, дівки, — так вона сказала їм учора. — Заразом придивляйтеся — із вами за рік таке саме буде».

Трек скінчився. Тиша відринула, Сашка отямилася. Зігнула й розігнула руку. Доторкнулася до обличчя — щока, холодна й пругка на дотик, була вкрита людською шкірою.

Сашка перевела подих.

Дивно, але вона почувалася добре. Набагато краще, ніж в останні місяці. Хотілося встати, розім’ятися, пробігтися, стати під гарячий душ, а потім ввімкнути холодну воду й заверещати, щоб крик луною застрибав по душовій. А потім піти на заняття… Сашка з подивом зрозуміла, що хоче йти на заняття до Стерха.

* * *

— Усе відбивається одне в одному. Пригадуєте? Вітер змінює напрямок, огинаючи камінь, камінь кришиться, відбиваючи вітер. Хамелеон міняє колір, повторюючи відтінок листя… Звичайний заєць стає білим, відображаючи зиму. Я відбиваюся у вас, коли ви мене слухаєте. Ви самі відбиваєтеся в багатьох людях більш-менш глибоко. Та Сашка Самохіна, яку ви знаєте, — лише відбиття справжньої Сашчиної сутності. Тепер ця сутність змінюється — відображення теж намагається змінитись, але воно матеріальне, усталене, йому непросто… Я говорю умовно, врахуйте. У межах тієї комунікаційної системи, якою ми з вами нині користуємося, можливі тільки приблизні пояснення. Тому ми нічого не пояснюємо студентам, щоб не спантеличувати їх і не марнувати часу. Зараз ми з вами просто розмовляємо, приємно проводимо час.

— Миколо Валерійовичу, мені здається… Що я розпадаюся. Або росту.

— Ростете, Сашко. Переростаєте власні рамки, точніше, ті, які звикли вважати межею своєї особистості.

— Це… буває з усіма? Я маю на увазі, з усіма студентами?

— З усіма, але по-різному. У вас очевидна схильність до метаморфоз, Сашенько, а фантазія багата. Ви в дитинстві не малювали? Ні? А могли б… Уявіть хамелеона, якого помістили… кгм… під скло? Ні… у фінансовий потік.

— Як це?

— Та ось так. Він-бо звик змінювати забарвлення в залежності від обставин. Але що робити, коли нове середовище не має такої характеристики, як «колір»? Взагалі не має? Або ось іще… уявіть собі, що дитина раптом, за одну хвилину, зробилася дорослою людиною з відповідною комплекцією і фізіологією. Змінилася її суть. Колишня форма їй заважатиме, чи не так? Маленьке тільце, повзунки, памперс… Усе це розірветься, випускаючи назовні більш зрілу особину. Так і у вашому випадку, Сашко. Зміст ваш змінюється, і форма не встигає адекватно реагувати… Звідси дрібні неприємності у вигляді луски, пір’я та зайвих рук.

— Це надовго?

— Не думаю. Швидше за все, на кілька днів… Хоча потім можливі рецидиви. Ви, головне, не бійтеся, Сашко. Дівчатка лякаються першої менструації, але ж ми, дорослі, розуміємо, наскільки кумедний їхній страх?

Сашка зніяковіла.

— І ви зрозумієте. Ще трішки — й полегшає. Ви усвідомите, що вас не карають, а винагороджують, і чекають на вас захопливе, цікаве життя, великі можливості… Сашко, повірте мені, ви будете дуже щасливі, й дуже скоро.

— Я боюся провалити іспит…

— А ось це якраз зрозумілий страх! Кожен сумлінний студент хвилюється, коли тягне білет, навіть якщо знає все-все… Ви повинні вчитися щосили, й тоді нічого непереборного для вас на іспиті не буде.

— А що буде потім? Я маю на увазі… Зовсім потім? Після іспиту? Після диплома? Що зі мною буде?

Горбань посміхався.

— Буде чудово. Повірте. Але на даному етапі я не зможу вам пояснити.

* * *

Минуло ще кілька днів.

У ті рідкісні години, коли Сашці вдавалося заснути, їй снилося чудовисько з чорного міста. Уві сні вона знала, що повинна боротися, але не відчувала в собі сили — тільки жах і безпорадність, а тому репетувала й прокидалася. Лена й Віка так і не зуміли знайти собі іншого пристановища, тому накривали голови подушками.

Єгор її уникав. Сашка дуже жалкувала, що «в історію» її життя ввійшов найневдаліший для їхніх стосунків день — з її роздратуванням. Зі скандалом, який вчинила Женя. Із пліткою, котру недоброзичливці встигли донести до Єгорових вух.

Але незважаючи на втрати й переляк, на страшне навантаження цих днів, Сашка почувалася дедалі щасливішою.

Заняття зі Стерхом, кошмар усього довгого семестру не те щоб подобалися їй — щораз більше захоплювали. Захоплювали крок за кроком, від одного маленького успіху до іншого. Вона вперше відчула зв’язок між своїми зусиллями і наростанням внутрішньої міці. А що це була міць і ніщо інше, сумніватися більше не доводилося. Сашка, яка завжди пропускала повз вуха слова Стерха про її «рідкісний дар», уперше зрозуміла, що він має рацію, що вона справді наділена винятковим талантом у поки ще таємничій, але нескінченно цікавій галузі й перед нею, котра з дитинства любила вчитися, розкриваються заворожуючі, не цілком виразні, але звабливі перспективи.

Їй дуже хотілося поговорити з Костею. Розповісти йому все, запитати по секрету, а як у нього. Що відчуває він, виконуючи завдання горбаня?

Але Женя, червонощока й грізна, вічно брела за чоловіком, як тінь. І Сашка не зважувалася бути настирливою.

* * *

— За традицією нашого інституту