Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— Я не можу займатися капусником, — сказала Сашка.
Портнов заклав руки за спину.
— Це чому ж?
— Я дуже зайнята.
— Ви зайняті? — Портнов зняв окуляри. — Що ж мені зривати з занять ваших однокурсників, які чи то здадуть залік, чи підуть на перездачу? Ви знаєте, скільки ваших колег висять зараз на ниточці і в останній момент намагаються відпрацювати матеріал за цілий семестр?
В аудиторії зробилося тихо, як у навушниках Стерха.
— Не шукайте собі проблем, Самохіна. Микола Валерійович готовий поставити вам залік хоч зараз і вивільнити трохи вашого дорогоцінного часу для художньої самодіяльності. Залучайте групу «Б», залучайте перший курс.
— Я не вмію! — Сашка встала. — Я ніколи в житті не займалася ніякою… самодіяльністю! Я не буду цього робити, не хочу!
— Самохіна, — сказав Портнов дуже холодно, — ваш обов’язок як студентки — старанно вчитися й виконувати суспільно корисні доручення. І ви їх виконуватимете, інакше буде неприємна розмова з куратором… Павленко, у вас теж проблеми? У вас теж душа не лежить до самодіяльності?
— Ні, — Ліза опустила підняту руку. — Я буду готувати вечір… будь ласка. Але залік у Миколи Валерійовича…
— Я з ним поговорю, — великодушно пообіцяв Портнов. — Наскільки мені відомо, ваша робота в цьому семестрі його цілком задовольняє.
* * *
— Я нічого йому не казала, якщо тобі цікаво. Я нічого йому не казала.
Ліза звично сиділа на підвіконні, у її опущеній руці диміла сигарета.
Вона багато місяців не жила в гуртожитку — й носа туди не потикала. Вигляд старої кімнати викликав у неї швидше відразу, ніж ностальгію, — вона довго оглядалася, гмикала й навіть принюхувалась. Потім влаштувалася на підвіконні й клацнула запальничкою.
— Тобі не зашкодить, Олександро, якщо я закурю?
— Кури, — сказала Сашка, вдаючи, що не помічає глузування.
Сусідки Лена й Віка втекли на кухню. Сашка сіла за письмовий стіл і розгорнула текстовий модуль.
— Отож я нічого Єгорові не казала. Але точно знаю, хто сказав.
— Мені нецікаво, — озвалася Сашка.
— Зовсім? — Ліза затяглася.
— Зовсім. Тому що це брехня.
— Ну, ти крута. — Ліза помахала рукою, розганяючи дим. — Добре. Є в тебе якісь плани щодо цього… капусника?
— Нехай Топорко покаже стриптиз.
— Непогана пропозиція.
— Залишилося вмовити Топорко.
— Залишилося вмовити наших мужиків, щоб вони на це вбозтво дивилися… Ти вмієш показувати фокуси?
— Так, якщо ти погодишся сидіти в ящику. А пилку попросимо в завгоспа.
— Дворучну?
— Циркулярну!
— А в ящик посадимо Коженникова, — сказала Ліза.
Зробилося тихо.
— Фарита Коженникова, — уточнила Ліза, відводячи погляд. — Взагалі, згодна… дурнуватий жарт. То що ж нам робити, га?
* * *
У рубці кіномеханіка стояв здоровенний проекційний апарат, диво техніки півстолітньої давнини. Ще тут був примітивний звукооператорський пульт, і Сашка, дивлячись на сцену крізь мутне віконце та прислухаючись до реплік, пропускала через колонки то одну мелодію, то іншу.
Ліза виявилася незамінною людиною в справі підготовки вечорів. Сашка тільки дивувалася і подумки дякувала Портнову, що поставив Павленко залік. Казна-як (угодами? підкупом?!) Лізі вдалося витягти на сцену майже десяток першокурсників, двох дамочок із деканату й Оксану з групи «Б» (Оксана «автомата» не отримала, але вчилася добре й була в собі впевнена). За кілька днів було придумано, вибудувано й відрежисовано півгодинний естрадний спектакль. Сашчина участь звелася до того, щоб сидіти в радіорубці та вмикати музику.
На репетиції все пройшло добре, та коли зала заповнилася збудженими, гамірними студентами, коли з’явилися викладачі й сіли в третьому ряду, Сашка виявила раптом, що дико хвилюється. До того ж слова зі сцени долинали не так виразно, як у порожній залі, — Сашка боялася пропустити репліку й щосили прислухалася біля віконця.
Актори, очевидно, хвилювалися теж. Початок пройшов невдало, один першокурсник забув репліку, смак жарту пропав. Сашка з переляку ввімкнула музику надто голосно, Лізі, щоб перекричати її, довелося репетувати на все горло, вона люто зиркала в бік рубки, а Сашка, замість того щоб зробити тихіше, ще й підсилила звук. Ліза, віддаючи їй належне, самовладання не втратила. Коли перші хвилини минули й артисти трохи оговталися, капусник пішов краще, й зал, спочатку анемічний, сміявся з кожною репризою дедалі голосніше.
Сашка, напружено слухаючи репліки, відчула, як відчинилися й зачинилися двері рубки в неї за спиною. Вона ввімкнула «Танок маленьких лебедів» і тільки тоді озирнулася.
— Пробач, я тут посиджу, можна? — пошепки запитав Захар.
Сашка здивувалася. Вони привітно віталися в коридорах, але не дружили.
— Мене скрізь шукає Свєтка. А я… не налаштований з нею розмовляти.
— Свєтка? З першого курсу, з п’ятої кімнати?
— Так.
— І ти від неї ховаєшся? — запитала Сашка з ноткою презирства в голосі.
Захар обережно сів на триногий табурет.
— Це не те, що ти думаєш. Я… в мене іспит. Тринадцятого січня.
Сашка спохопилась, метнулася до віконця й ледь устигла вимкнути музику останньої миті.
У залі сміялися безперестанку. Здається, капусник вийшов на славу.
— І що?
Захар знизав плечима.
— У мене чомусь… Ну, не знаю. Я хотів би коли-небудь побачити ще раз батьків, брата… хлопців із курсу. Тебе… У мене таке відчуття, що кінець світу, Сашко. Що після іспиту не буде вже нічого.
— Дурниці, — сказала Сашка, але мигцем пригадала власний жах в адміністративному коридорі, коли їй уявився конвеєр, що волочив третьокурсників на жертовний камінь. — Ти ж сам знаєш, що це нісенітниця. Нас учать не на те, щоб заморити. Просто ми станемо іншими.
— Ми вже стали іншими, — сказав Захар. — Ось цей Новий рік… Усі сміються… Сашко, ти класна дівчина. Я хочу, щоб ти це знала.
— Що ти мелеш?!
— Я? Нічого… Я просто… Ну, до побачення, Сашко. Зрештою… Прощавай.
Сашка дивилася на нього з роззявленим ротом, і до неї не відразу дійшло, що в залі запала якась підозріла тиша, затяглася пауза…
«Турецький марш»! Тут повинен вмикатися «Турецький марш»!
Коли мокра, як миша, під гуркіт музики вона встала від пульта, Захара вже не було в рубці.
…Капусник мав успіх. Мабуть, тільки це врятувало Сашку. Якби провал, що в якийсь момент здавався неминучим, все-таки трапився, Ліза вбила б її своїми руками. Вона потім щиро в цьому зізналася — в дуже міцних непарламентських виразах.
* * *
Другого числа був залік у першого курсу. Довгі півтори години з
