Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Сховалась у такий спосіб насамперед від себе, тому що більше нікого в кімнаті не було, сіла за стіл і розгорнула текстовий модуль. За звичкою, тому що читати зараз вона все одно не змогла б.

Справа зрушила з мертвої точки. Тиша, або що там було на диску, увійшла й запанувала. Сашчине тіло й далі змінювалося. Вона відчувала, як натягається та обм’якає шкіра, як пульсує драглиста грудка в грудях, а хребет здригається, немов труба, що перекачує вниз маси гарячої води.

Ніщо й ніколи не буде, як раніше. Мама… Єгор… Костя… Сашка заціпеніла за письмовим столом, думаючи, що, можливо, вчора було краще й учора варто було залишити все, як є.

За вікном ішов сніг. Відлига, мокрий сніг, вітер! Усе, як обіцяли, все збулося… І настало завтра.

А Костя прийшов ранком на пари й не побачив Сашки!

Вона встала. Накинула куртку. Сіла знову. Костя пам’ятає все, що вона сказала… І все, що сталося вчора, уже внесено в історію їхнього життя. І підвіконня. І ці батарейки… Вони розкотилися по всій кімнаті, дешеві, китайські, але все одно їх забагато, вони не встигли б витратитися за одну тільки ніч. Чи ніч теж повторювалася по колу — ще, й ще, й ще?!

Сашка заметалася по кімнаті з кутка в куток. Відчинила кватирку. Зачинила знову. Вона повинна була прийти на першу пару! Але як вона піде в такому вигляді? Як вона хоч перед кимось з’явиться такою?!

Вона знову сіла перед столом і подумала про Єгора. Любов її привела до нього в ліжко чи добра порада горбаня? «Має значення ваш чуттєвий досвід, ваш гормональний статус…» Вона скільки завгодно може брехати собі, що ось, любов підкралася непомітно, але страшенно вчасно, такий вдалий збіг…

Учора Єгор сказав: «Давай одружимося». Ні… ні! Сашка схопилася за голову. Вчора, саме вчора вона роздратовано обірвала його: «Тільки не кажи, що нам треба одружитися». Вона не думала, що саме цей день, ця роздратована репліка залишаться в її житті… І в його житті. Вона не втрималася… Потім не прийшла, хоча й обіцяла, потім цей скандал із Женею, його внесено в історію. Костя молодець, що не виправдовувався. Але Єгор…

Про що вона думає, перетворюючись на чудовисько, може, вмираючи?!

…Єгор першокурсник. Він уявлення не має, як це — здавати сесію і що пов’язує насправді Сашку й Костю. Не вульгарна історія про те, як хлопчик дівчинку любив, вона йому не давала, тоді він знайшов іншу, поступливу. Їх пов’язує торішня Костина перездача, ті ляпаси, від яких у Сашки боліли долоні, — вона била його, щоб він учився, щоб здав, щоб вижив.

Їх пов’язує вчорашній вечір, коли Костя не зважився її вдарити… але все одно повернув борг. Тому що хотів, аби вижила Сашка. І хай їй грець, тій кильці в томаті, горілці з пепсі-колою, нечистій постелі й дверям, замкненим на швабру. Усе в них могло бути інакше. Все.

А Єгор — власник, його дівчина повинна відчиняти йому двері завжди й на першу вимогу. Що б із нею не відбувалося. Треба було відчинити йому двері! Треба було відчинити й скинути одяг! Щоб він зрозумів…

Може, Костя прийде? Запитає, що з нею трапилося? Чи після вчорашнього Жениного демаршу побоїться без крайньої потреби сходити на другий поверх?!

Сашка залишилася сама. Зовсім, космічно. І причина цього не жахлива метаморфоза, а чиїсь ревнощі й чиясь гордість. Звичайні речі. Можна сказати, побутові.

За вікном поступово смеркало. Наближався час занять із Портновим. Сашка із зусиллям підвелася. Забула на столі розгорнутий підручник, накинула куртку. У кишенях дзенькав дріб’язок.

Низько насунула каптура, поправила темні окуляри на носі. Вийшла з кімнати. Світ погойдувався; Сашка бачила його шкірою щік, і тому здавалося, що вона стала на кілька сантиметрів нижчою.

У кінці коридору теревенили двоє першокурсників. Коли побачили Сашку, витріщили очі й замовкли на півслові. Вона пройшла повз них, незграбно кивнула — начебто смикнула головою. Першокурсники дивилися з жахом.

«Нехай розкажуть Єгорові», — відчужено подумала Сашка.

Сніг у дворі було витоптано. Бездомні пси прикрасили кути жовтими ієрогліфами. Сашка бачила око ворони, що примостилася на голій липі. Бачила кожен недопалок, втоптаний у бруд перед входом в інститут. Повертаючи обличчя, бачила потоки повітря різної температури — теплі струмки підіймалися з кватирок, вогке марево тремтіло над дахом. Відлига.

Відповідаючи на чиїсь привітання, ловлячи здивовані погляди, вона ввійшла в інститут. Уже взявшись за ручку аудиторії, згадала, що так і не встигла навіть раз прочитати для Портнова параграф.

Відступати було нікуди. Вона ввійшла.

Женя Топорко саме скінчила заняття. Не було іншої людини, яку Сашці в цей момент хотілося б бачити менше.

Вигляд Сашки, в каптурі, в чорних окулярах, яка темним опудалом зупинилася в дверях, справив на Женю враження. Вона ошелешено роззявила напомадженого рота.

Портнов озирнувся, хотів був щось сказати й замовк. Сашка вперше в житті побачила, як він змінюється на обличчі.

— Вільна, Топорко. Поквапся, пішов чужий час.

Женя зумисне повільно закрила книжку, поклала її в сумку, посмикала блискавку — та не затягалася. Вона мигцем глянула на Сашку і знову на сумку. Зробила стурбоване обличчя: як же її закрити?

— Топорко! За двері!

Голос Портнова справив магічну дію. Женя вилетіла з аудиторії, мов підхоплена протягом паперова кулька.

Сашка стояла нерухомо.

— Підійди.

— Я не прочитала параграф.

— Зрозуміло… Сядь.

Портнов витяг мобільний телефон. Кинув у слухавку:

— Прийшла.

Поклав телефон назад у кишеню.

— А хіба в Торпі є покриття? — тихо запитала Сашка.

— Тепер є, — сказав Портнов, перебираючи папери на столі. — Прогрес нестримний… Як ти почуваєшся?

Сашка ковтнула слину. Під двома светрами та майкою котилися, мов крапельки поту, тріскучі іскорки.

— Зніми окуляри. Взагалі, забери цей маскарад, зараз прийде Микола Валерійович.

Сашка зубами стягла вовняні рукавички. Її руки видозмінилися ще більше: шкіра стала майже прозорою, коліщата-суглоби блищали білим нікелем, по трубочках-венах текла золотава, грузла з вигляду рідина. Портнов подався вперед, майже так само вражений, як Женя. Сашка зняла окуляри. Розплющила очі. Потім заплющила знову, демонструючи малюнки на повіках.

— Дотепно, — глухо сказав Портнов.

Без стукоту розчинилися двері. Увійшов Стерх і відразу повернув ключа в замку. Він був дуже блідий, попелясте волосся поплуталося, начебто Микола Валерійович довго блукав без шапки на сильному вітрі. Горб відстовбурчився на спині помітніше, ніж звичайно.

Сашка розстебнула куртку.