Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Настав час підбивати підсумки. Вона вирвалася з кільця, у яке з волі викладачів вклав її Фарит Коженников. Повернула собі людську подобу. Почувається загалом нормально, навіть добре: сну анітрішечки, голова свіжа, тіло легеньке, хоч зараз виходь на пробіжку. Що далі?

Єгор. Сашка зобов’язана залагодити свою мимовільну провину. Повинна пояснити, що сталося. Хоча…

Вона неболяче прикусила язика.

Якщо Єгор довідається, що Сашка слухала його «давай одружимося», мов пластинку, яку заїло…

І нічого йому не сказала про повторюваний день…

Але ж він і не питав! Костя помітив, що діється недобре, а Єгор…

Єгорові було не до того. Йому слід було зібратися, зосередитися перед цими словами: «Давай одружимося…» Чи він їх так сказав, без підготовки? Бовкнув, так би мовити.

Зрозумілим було єдине: якщо Єгор довідається, що позавчорашній день був для Сашки лише дублем, одним із багатьох повторюваних днів — він відчує себе таким дурнем! Ніякі добрі стосунки під цим пресом не витримають. Значить, треба мовчати. Попросити Костю, щоб теж мовчав… Це в його інтересах…

Сашка глибоко зітхнула. Опустила повіки. Прислухалася до свого тіла: начебто все нормально, трішки хочеться їсти. Оце руки, це пальці на ногах… можна ними поворухнути… Оце ліжко…

Сашка широко розплющила очі.

Ліжко стало частиною її тіла. Почухувався матрац, якого давно слід було б випрати. Залізні ніжки відчували лінолеум, на дотик він здавався м’яким і навіть теплим. У Сашки пересохло в роті, кілька метрів підлоги під ліжком теж зробилися частиною її тіла. Грубуватою, не дуже чистою. Зате просторою і твердою. І дедалі просторішою…

Сашка охнула, притисла кулаки до грудей. Ось воно, її тіло. Ліжко — окремо. Кімната — окремо. І окремо Сашка.

Минула хвилина тиші. По Сакко і Ванцетті проїхала машина.

«Я не буду більше цього пробувати», — сказала собі Сашка. І відразу здивувалася: а чому ні? Хіба це неприємно? Хіба це ганебно?

Вона ледь розслабилася й знову привласнила ліжко. Частину підлоги. Всю підлогу в кімнаті. Стіни. Вона стала кімнатою. Трохи гойднула білим казенним абажуром… Поморщилася від пилу… Ляснула кватиркою, як ляскають долонею по коліні.

Полетіли скалки. Сашка здригнулася від несподіваного болю, відчуття було як коли зламаєш ніготь. Від дзенькоту скла прокинулася Віка й сіла на ліжку.

— Блін… Що це… Вітром кватирку розбило? От блін, я ж учора зачиняла!

Сашка мовчала. Вона знову повернулася в себе, дві руки, дві ноги, піт, що виступив над верхньою губою, і панічне биття серця. Лена мовчки допомагала Віці затулити кватирку подушкою без наволочки.

— От дідько його ухопи… Картоном тепер затуляти? У них скла не випросиш… А вітер який… Ну добре, пів на шосту, поспати, чи що?

Знову зробилося тихо. Сашка лежала, затамувавши подих, і ліжко під нею було ліжком і нічим іншим.

А що вона ще може робити?

А що вона зможе робити, коли вивчиться остаточно? Горбань повторює про блискучі перспективи… Чудові відкриття… Про те, що вона, Сашка, феноменальний талант…

Цокав будильник. На самому краєчку столу, захований під стосиком загальних зошитів, лежав альбом горбаня. Той самий, що не приніс Сашці успіху. Костя мав рацію. Справа не в диску й не в альбомі, а в ній, у Сашці. Вона впоралася з диском.

Цікаво, чи впорається з альбомом?

Стерх нічого не казав про це. Йому було не до того.

Сашка рішуче підтягла ковдру й перевернулася на інший бік. Завтра вона поверне альбом горбаневі. Нізащо на світі не розкриє фрагментів, не впреться очима в клятий «якір»…

Це цікаво. Це як вправи для Портнова — спершу нестерпно, а потім затягує. Тепер, коли переступила невидиму риску, що побачить Сашка в чорному альбомі?

Напад цікавості був схожий на гострий голод. Сашка покрутилась, мнучи простирадло, потім устала. Її ногам, на відміну від ніжок ліжка, лінолеум не здавався теплим. Вона надягла капці й підійшла до столу. Ось рукописний англійський словник, ось конспект із права, ще якісь папери…

А оце альбом.

Чорні квадрати фрагментів масно поблискували. І в центрі кожного білим сузір’ям світився «якір» — три крапки.

Сашка відкрила останню сторінку. Сконцентрувала погляд на білому трикутнику в центрі й затамувала подих.

Три крапки зникли. Кілька секунд Сашка висіла в чорноті, абсолютній, як тиша в навушниках Стерха. А потім із чорноти проступило — вистрибнуло, виступило — місто, оточене височенною стіною до неба.

Тепер Сашка бачила його в дрібних, найдокладніших, найреальніших деталях. Місто було вугільне, аспідне. Чимсь схоже на Торпу, але штучне. Сашка відчула мармур під босими ногами, хоча стояла в капцях на лінолеумі. Струмені повітря — холодного й теплого — на обличчі. Запах диму від соснових дров. Прохолодний і нагрітий камінь, гладенький і жорсткуватий, високі стіни, вузькі вікна, шпилі в небі…

Сашку охопила радість. Вона озирнулася, закинула голову. Сашка захотіла забрати це місто собі. Включити в себе, зробити своєю частиною. Вона розкинула… ні, не руки. Розгорнула себе й раптом почала рости, роздуватися, втягувати обриси, запахи, фактуру каменю. І там, де Сашка дотягалася до міста, воно переставало бути аспідно-чорним і робилося м’яко-сірим, як на давній фотографії.

На краєчку поля зору металися хрестики-комахи. Зараз вони здавалися такими нікчемними, що Сашка не звертала на них уваги. Вона привласнювала собі життя й радість, ось цей дим і цей вигин даху, блискучий, ніби від дощу, цей клаптик туману, цей величний шпиль… Що більше вона забирала собі, то дужче розпалювалося її нетерпіння. Вона знала, що не зупиниться, поки все місто не стане такою ж частиною її, як долоні, підборіддя, волосся…

Але коли вона втягла в себе ратушу, та раптом розкололася, розкрилася, ніби квітка, і з її нутра на Сашку глянуло чудовисько, подібного до якого вона не бачила ніколи, ніде, в жодних кошмарах.

Сашка відсахнулася.

Чудовисько повільно вибиралося з розколеної вежі. Змінювало форму, пульсувало, розтікалося, але Сашка бачила тільки очі. Нерухомі. Трохи каламутні. Дивилися вони на неї й більше ні на кого.

Зустрівшись із ними поглядом, Сашка всією шкірою відчула те, що до неї багато разів відчували інші. Цій істоті байдуже, що її хтось любить. І що вона когось любить. І що в неї було дитинство і вона хлюпалася в морі. Що в неї на старому плетеному светрі вишито оленя. Багато було таких, кимось коханих, що носили в кишені черепашку, ґудзик або чорно-біле фото. Нікого не врятували нічиї спогади, не захистили слова й клятви, а ті, кого дуже любили, вмерли теж.

Сашка заціпеніла.

Вона, що розрослася, вміщаючи в себе півміста,