Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Сашка знайшла в сумці плеєр. Поставила «реабілітаційний» диск. І пірнула в абсолютну, умиротворену тишу.
* * *
На вокзалі її зустрів Валентин — змарнілий і веселий. При ньому був мобільний телефон, він продемонстрував його Сашці з гордістю.
— Тепер на зв’язку щомиті! Усе-таки Оля сама вдома з дитиною, мало що може знадобитися… А ти чого так горбишся? Не сутулься, випростай спину!
— Я стомилася, — сказала Сашка невлад. — Важка сесія… І в поїзді було задушливо.
— Пара кісток не ломить… Я ось їздив у листопаді у відрядження… Такий стояв колотун…
Валентин говорив і говорив, волочачи Сашчину валізу до метро. Сашка вже встигла відвикнути від такої кількості людей. На ескалаторі в неї запаморочилась голова. На щастя, вона швидко встигла себе опанувати, й Валентин нічого не помітив.
Крила нікуди не поділися.
«Це нічого не значить», — казала собі Сашка. І раніше бувало, що «реабілітаційний» диск Стерха допомагав не відразу. Пригадується, одного разу вздовж хребта в неї виросли шпичаки, не дуже гострі, не дуже довгі, кістяні. І стирчали до вечора, а потім самі втяглися. Напевне, й цього разу буде те саме… Одне тільки погано: серед безлічі нормальних людей, які переповнили ранкове метро, Сашка зі спітнілими крильми, що прилипли до спини, почувалася жахливо.
У передпокої зустрів розпачливий плач немовляти. У дверях кімнати стояла мама в халаті, радісна й розгублена водночас.
— Не спить… Другу годину колишу… Санечко, нарешті! Дивися, оце твій братик!
Сашка витягла шию. На руках у мами вовтузився, надсаджуючись від крику, червоновидий малюк у білосніжному памперсі. Волав і витріщав навсібіч безтямні блакитні оченята.
«Побачення» тривало одну мить. Валентин щось пробурмотів про протяги та мікробів, мама причинила двері кімнати. Валентин застромив ноги в капці й побіг мити руки, а Сашка залишилася в передпокої, притулилась спиною до вхідних дверей.
Крила свербіли й саднили. Сашка повела плечима, ніби в неї затерпла спина, вперлась носком правої ноги в п’яту лівої, почала скидати чоботи.
* * *
— Чому ти горбишся? Випростай спину!
Вони сиділи втрьох за кухонним столом. Дитя нарешті заснуло; мама здавалася стомленою, Валентин — зацькованим. Сашка не скидала грубої плетеної кофти, хоча на кухні було тепло, навіть спекотно.
— Застудилася в поїзді. Тягне… м’яз, напевне.
— Треба розтерти маззю, — сказала мама. — Забула назву… ця, на бджолиній отруті… Валь, у нас є в аптечці?
— Не треба, — заперечила Сашка, — минеться.
— Щось ти мені не подобаєшся, — сумно додала мама. — У тебе нема температури?
І вона приклала долоню до Сашчиного лоба давно знайомим, природним рухом.
— Начебто нема… Ти вся змокла. Скидай кофту, навіщо кутаєшся?
Крила, прилиплі до спини, сіпнулися. Мама відчула недобре, простягла руку до її плеча, але цієї миті Сашчин брат заверещав, ніби його ріжуть, і вона відволіклась, швидко пішла в кімнату.
— Перший місяць найскладніший, тепер буде легше, — пробурмотів Валентин. — До речі, вчися міняти памперси — незабаром придасться!
Він посміхнувся, по-дружньому, щиро, але Сашка не відповіла на його посмішку.
* * *
Візерунок на запітнілій кахельній стіні вона пам’ятала до дрібних деталей, знала його з дитинства — звідтоді, коли цю плитку поклав доволі похмурий вусатий майстер. Зроблено було добротно, майже вісім років вона трималася, милуючи погляд, і Сашка, опинившись у світі звичних речей, на якусь мить розгубилася.
Вона стояла у своїй рідній ванні, поливаючи себе з душу, вона, Сашка Самохіна, що повернулася додому. Ця ванна пам’ятала всі її дні. Тут вона сонно чистила зуби, збираючись до школи. Тут вона плакала через випадкову трійку. Тут вона, пригадується, мріяла, щоб Ваня Конєв їй подзвонив…
Вона розплющила очі й спрямувала струмінь просто собі на тім’я. Згадався Конєв, їхня єдина пробіжка — разом — у парку, о п’ятій ранку. Все могло бути інакше… Якби тоді, рік тому, вона не кинулася на поміч перехожому… І не скалічила ненароком трьох здоровенних мужиків…
І якби Конєв не втік, мов заєць, коли побачив сутичку.
Чи можна його засуджувати? Хто з хлопців залишився б? Хто продовжив би з нею дружбу або хоча б не зажадав пояснень?
Тепла вода струмками бігла по обличчі. Дрібні пір’їнки, чорні та сірі, мчали до водостоку. Їх було небагато, але Сашка все одно боялася, що заб’ється каналізація. Пробувала ловити їх, але вони вислизали й уперто втягувалися вниз, у лійку, й Сашка очужіло думала, що треба купити «Флуп» і про всяк випадок прочистити труби…
Вона не знала, як мити крила. Пір’я на них було зовсім трішки, ніжна рожева шкіра збиралася складочками. Вони були зовсім не потрібні. Не годилися, щоб літати. Біла пара огорнула ванну, запітніло дзеркало. Сашку турбувала й мучила не стільки сама наявність крил, скільки оцей парадокс: її ванна, її дім. Вона — звичайна. І все, що сталося, що на неї чекає. Перевідний екзамен наступної зими…
Мама стукнула в двері.
— Санечко, ти там довго? Малий обкакався, мені його треба помити!
— Зараз, — сказала Сашка.
Крила було боляче й незручно витирати рушником. В принципі їх слід було б просушити феном або просто розгорнути біля батареї, але в Сашки більше не було окремої власної кімнати. Не було місця, де можна було б висушити без перешкод тремтячі мокрі крила. Вона намагалася уявити собі, що буде, коли мама чи Валентин застануть її за цим заняттям… І не могла.
— Саш, ну швидше!
— Іду.
Вона надягла халата й накинула зверху рушника. Вийшла, згорблена. У кімнаті плакала дитина. Мама посміхалася.
— Ходімо, я тебе навчу його мити. У тебе нігті… Що це за нігті?!
Сашка заховала долоні під пахви.
— Це що, накладні? — з жахом запитала мама. — Слухай, це ж несмак цілковитий… Чому чорні?
— Я змию, — сказала Сашка. — Це… так.
* * *
Наступного ранку крила залишилися на місці й, здається, трішки підросли. Сашка зусиллям волі придушила паніку.
Мама почувалася не дуже добре. Сашка зголосилася погуляти з візочком. Був теплий, майже весняний день, світило сонце, а маляті виповнилося вже десять днів. «Півгодини, — сказав Валентин. — Більше не можна».
Гілки мокрих тополь блищали на сонці, з них падали краплі. Сашка йшла, штовхаючи перед собою візочок, дивуючись із незвичного відчуття.
