Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вона впала назад. Горілиць. Боляче вдарилася потилицею, так що задзвеніло в голові. З грюкотом перекинувся стілець, за який вона, виявляється, трималася однією рукою, за мить, начебто забарившись, зі столу зіслизнув альбом і ліг на підлозі, розкидавши чорні сторінки.

— Ай!

— Мамочко!

— Та що ж це таке!

— Що ти робиш, скотино?! Дай поспати!

Сашка перечекала біль, підвелася на лікті. Побачила власні домашні капці в різних кінцях кімнати. Шар пилу на плінтусі. Скалки від чашки під ліжком, чашки, яка розбилася місяць тому. Над головою волали на два голоси Віка й Лена, у стіну вдарили чимось важким сусіди.

Цокав годинник. Якщо йому вірити, з моменту, коли Сашка підвелася з постелі, щоб глянути в чорний альбом, минула рівно одна хвилина.

* * *

— Ви на другому курсі! Не на першому! Ви робите такі речі, Олександро, що… в мене просто нема слів!

Ніколи в житті вона не бачила Стерха розлюченим. Він метався по чотирнадцятій аудиторії і, як здалося Сашці, насилу стримувався, щоб не копати ногами стільці.

— Але ж ви мені дали цей альбом…

— Я його дав вам раніше! Коли ви були в іншому статусі! Розумієте?! Цей альбом взагалі не для вас… Моя помилка, треба було відразу ж забрати… Але хто знав, що ви полізете в сотий фрагмент?!

— Я не знала, що не можна. Пробачте мені, будь ласка.

Стерх зупинився перед нею.

— Гаразд. Вважатимемо, що й ви, і я однаково винні в тому, що трапилося. Більше, будь ласка, ніякої самодіяльності. Виконуйте тільки ті завдання, які даю я, і вчасно! Не раніше, не пізніше.

— Так. Я обіцяю. Тільки я хотіла запитати…

— Запитуйте, — здавалося, горбань трохи охолов чи принаймні опанував себе.

— Це… що було там… що воно таке?

Стерх сів за викладацький стіл.

— А ось це, Олександро… вам зарано знати. Годі. Довідаєтеся на іспиті.

* * *

Вона запізнилася на право. Постукала посеред лекції й попросила дозволу ввійти.

— Олександро, ви пропустили чотири заняття поспіль. Місяць. Дякую, звичайно, що вшанували мене увагою, запізнившись тільки на півгодини… Але як ви збираєтеся здавати іспит?

Слово відгукнулося в Сашчиной душі, як луна від каменя, кинутого в колодязь. Іспит. Такий самий евфемізм для позначення бузувірської процедури, як, наприклад, «допит з тортурами» або «світський суд».

— Сідайте, Олександро! Чи ви так і стоятимете в дверях?

Сашка сіла на своє місце. Між нею і Костею був прохід — і Женя Топорко. Сашка чекала дзвінка, водила ручкою по чистому аркуші паперу, й увесь час, проти її волі, на ньому виникали три білі кола на заштрихованому полі. Вони дивилися на Сашку, як нерухомі трохи каламутні очі.

Пролунав дзвінок. Біла сторінка перед Сашкою була вкрита візерунками з щільно заштрихованих трикутників. Вона з відразою закрила зошит.

— Женю, мені треба поговорити з твоїм чоловіком. Дозволь, будь ласка. Ми говоритимемо тільки про навчання й більше ні про що, — вона вимовляла слова голосно й твердо, так, щоб чув увесь курс.

Женя стисла губи, закинула на плече сумку й із високо піднятою головою вийшла з аудиторії. Решта — Юля, Аня, Ігор, — не квапилися, вдавали, що ніяк не можуть зібрати конспекти.

— Ходімо, — сказала Сашка Кості.

Під багатьма поглядами вони вийшли в коридор, зійшли на четвертий поверх і вище, на сходи, які вели на горище. Біля круглого віконця зупинилися.

— Ти мене врятував. Тільки я тепер не знаю, може, краще було залишитися в тому закільцьованому дні…

— Що знову трапилося?

У коридорі четвертого поверху гуляли протяги, крутився пил у стовпі світла, що падало з круглого віконця, а згори, зі сходів, які вели на горище, витріщалися круглим замком горищні двері.

— Знаєш… сьогодні вранці я вперше подумала, що, можливо, вони нам не брешуть? Ми вивчимося й зрозуміємо щось… позамежне. І тоді скажемо їм спасибі.

— Спасибі, — повторив Костя з дивною інтонацією. — А тепер що ти думаєш?

Сашка зітхнула.

— Не знаю. Потім я подумала: може, з нас готують бойових бестій. А іспит… Щось на зразок гладіаторської арени. Хтось, кого ми не знаємо, дивитиметься й робитиме ставки. А ми будемо битися й умирати… Але це марення, Костю. Для того щоб виростити бойове чудовисько, не потрібні такі тонкощі.

Костя мовчав.

— Ти подивися на них… На Портнова або на Стерха. Коли я прийшла до них без очей, без рук… Він плакав від радості. Уявляєш?!

— Згадай, що ти мені говорила, — сказав Костя.

— Що?

— «Коли ми пройдемо до кінця цей курс, то, напевно, станемо такими, як вони. І зможемо говорити з ними на рівних. Тоді ми помстимося».

Сашка похитала головою.

— Якщо ми пройдемо цей курс, нам не захочеться мститися. Тому що ми станемо такими, як вони.

Костя стис губи.

— Тільки не я. Я нічого не забуду.

Пролунав дзвоник.

* * *

Єгор сидів на лаві, очищеній від снігу. Курив, дивлячись у небо. Сашка зупинилася поряд.

— Привіт.

— Привіт, — відгукнувся Єгор, не дивлячись на неї.

— Можна, я сяду?

— Сідай.

Сашка провела долонею по багато разів фарбованих мокрих дошках лави. Сіла на самий краєчок.

— Ти причепив кріплення до лиж?

— До яких лиж? — здивувався Єгор.

Сашка розгубилася.

— Знаєш, у спорттоварах бігові лижі, ще старі, продаються за кумедною ціною. До них тільки треба приробити кріплення…

Єгор мовчав.

Вранці, збираючись на пари, вона наткнулася серед своїх речей на його зелену сорочку. Запах одеколону ще не вивітрився. Вона хотіла надягти її й тим самим подати знак до примирення, але не було часу на прасування, а сорочка пом’ялася безнадійно.

І зараз, підкоряючись імпульсу, вона доторкнулася до його рукава.

Частина її шкіри — щільна тканина зимової куртки, шар синтетичного утеплювача, слизька підкладка зі штучного шовку. Гладенька й тепла.

Тепла.

Сашка потяглася до нього. Обійняла. Не руками.

Єгор став її частиною. Вона привласнила його, може, навіть украла. На лаві посеред двору перед общагою. У всіх на очах.

На мить вона відчула, що значить бути Єгором. Які в нього колючі тверді щоки. Як змерзли ноги в черевиках. Як стукотить серце — цієї миті, коли він намагається здаватися байдужим. Який він скривджений і як мучиться… Але чому?

І відразу, ще залишаючись Єгором, відчуваючи його своєю часткою, вона зрозуміла, як глибоко він ображений. Йому розповіли про умову Стерха. Його змусили повірити, що Сашка зійшлася