Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Ось меню, Сашко. Що ви їстимете?

— Це. — Сашка навмання тицьнула пальцем. — І ось це. І гриби.

Принесли закуски.

— Як ви почуваєтеся?

— Більш-менш… нічого. Я хотіла запитати… як там третій курс? Вони… у них усе гаразд, вони здали… всі?

Стерх похитав головою.

— Ще не було підсумкового засідання екзаменаційної комісії. Нічого не можу сказати.

— Хоча б приблизно?

— Після канікул, Сашко, ви приїдете й про все довідаєтеся. Іспит пройшов нервово, нерівно, ось що я вам скажу. Але вони молодці… майже всі. На них чекає зараз нове життя, нові завдання… нові успіхи… Це страшенно цікаво, Сашко. Це набагато цікавіше, ніж у вас тепер. Ви побачите — після перевідного іспиту навчання тільки починається… Ну та добре. У вас тепер канікули, вам треба відволіктися й відпочити. Ніяких книжок за фахом, ніяких занять… Ніяких емоційних потрясінь… І ось іще, Сашко. На вашому місці я б нікуди не їздив.

Сашка вдавилася скибочкою помідора.

— Я не можу! У мене ж братик народився… Маму днями випишуть, їй потрібна допомога… І крім того, вона ж на мене чекає!

— Розумію. Але Сашко… Пригадуєте, що трапилося на минулих канікулах?

— Я себе контролюю, — палко сказала Сашка. — Набагато краще. І потім, адже то був нещасний випадок. Уперше в моєму житті когось били… грабували… на моїх очах. Ні раніше цього не було, ні потім, сподіваюся, не буде. Я за себе відповідаю!

— Ні, Сашенько, — Стерх похитав головою, — це я за вас відповідаю. Зараз ви подорослішали, й проблеми можуть бути інші… Що це у вас із нігтями?

Сашка швидко сховала руки під стіл. Коли вона нервувала, нігті темніли й починали рости з немислимою швидкістю. Доросли на іспиті міліметрів до трьох і зараз знову почали подовжуватися — тверді, блискучі, схожі на хітинові спини коричневих жуків.

Горбань потер гостре підборіддя.

— Сашко, я ж не наказуватиму вам. Я й не можу, якщо відверто. Канікули — ваше право, сесію ви здали… Але подумайте, що скажуть ваші близькі, якщо на їхніх очах трапиться метаморфоза.

Сашка мовчала.

— Самоконтроль… звичайно, ви багато чого навчилися. Але уявіть: нерви, екстремальна ситуація, маленька дитина… Я боюся за вас. Ви надто дорого коштуєте, щоби… поводитися легковажно.

— Миколо Валерійовичу…

— Так?

— Я вже не людина?

— А чому це для вас так важливо?

Сашка підняла очі. Стерх сидів за столом навпроти, спокійний, доброзичливий. Попелясте волосся двома паралельними лініями обрамляло бліде трикутне обличчя.

— Чому для вас так важливо бути саме людиною, Сашко? Чи не тому, що нічого іншого ви просто не знаєте?

— Я звикла. — Сашка потупилася.

— От-от. Сила звички у вас надзвичайна, через це так важко нам дався ваш прорив… Але тепер піде веселіше… Ого, ось і парова телятина.

Перед Сашкою опинилася на столі величезна, мов поле, тарілка. Здіймалася пара над озерцями білого соусу, над густими кроповими заростями.

— Я не можу не поїхати. — Сашка судомно проковтнула слину. — Вони не зрозуміють… Особливо мама. Я ж півроку її не бачила. Та й то, на літніх канікулах я ж була не зовсім… Сама не своя, одним словом. Я скучила! Хоча б на кілька днів!

— На кілька днів… — Плечі Стерха опустилися. — Ех, Сашко, а я так сподівався вас умовити!

Тепер він здавався розчавленим і пригніченим. Сашка зніяковіла.

— Я… Я там потрібна, розумієте?

— Розумію… Справа ваша, Сашенько. Але я вам цього не радив би.

* * *

Вона поїхала не відразу. Зволікала ще кілька днів, але не тому, що в касі, як звичайно, не було квитків. І не тому, що мама ще була в пологовому будинку, а Валентин узяв відпустку. Сашці важливо було переконатися: вона хоча б зовні схожа на людину. Без пір’я і корости. Без зайвих суглобів. Вона чудово розуміла правоту Стерха: мамі, яка пережила пологи, не потрібна дочка, вкрита лускою.

Сашка вийшла з гуртожитку, щойно смеркло. Протяглася з валізою по Сакко і Ванцетті й на автобусній зупинці побачила Єгора.

Спіткнулася й сповільнила крок.

Єгор дивився вбік. Начебто не бачив її. А може, справді не бачив; поруч на втоптаному снігу стояла велика спортивна сумка.

Сашка зупинилася трішки осторонь. Вона сама не знала, чого їй дужче хочеться — щоб він помітив її чи щоб тут не було ніякого Єгора.

Підійшов автобус. Єгор із сумкою увійшов через передні двері, Сашка з валізою — через задні. Пройшла кондукторка, перевіряючи квитки, клацаючи компостером. Автобус рушив.

Сашка дивилася у вікно. Попереду серед чужих шапок, лисин, каптурів біліла коротко пострижена потилиця Єгора.

Він так і не озирнувся жодного разу.

Автобус прибув на станцію. Сашці поталанило: вона майже відразу купила дуже гарний квиток, нижнє місце в середині вагона. Відкритий був станційний буфет, Сашка взяла два пиріжки та теплий чай у пластиковому стаканчику. Вмостилася в залі чекання й через вікно побачила, що Єгор, як і раніше, не оглядаючись, сідає в електричку.

Вона змусила себе доїсти пиріжки. Потім пішла до станційної вбиральні, мокрої, смердючої, засукала рукави й віддерла з ліктя наклейку-пичку, добряче вже покороблену, зелену, мов трава.

І втопила в унітазі.

* * *

Уночі в поїзді Сашці стало зле. Лихоманило, нудило. Хапаючись на ходу за поруччя, вона пробралася в туалет, замкнулась, і тут, у крихітній смердючій кімнатці серед брязкоту й гуркоту, в неї прорізалися крила.

Було холодно. Зі стічної діри тягло морозом. Сашка бачила своє відображення одночасно в дзеркалі й у темному вікні. Бачила, як китайська спортивна курточка, бірюзова з білими смужками, напружується на спині, здувається, пульсуючи, начебто в Сашки між лопаток метається під курткою жива істота. Їй майже не було боляче, нудота минулася, але що робити далі, вона не знала.

Вона скинула куртку. Стягла футболку. На вкритій сиротами спині судомно посмикувалося двійко рожевих, щойно вкритих пухом крилець. Поїзд мчав, як завжди мчать у чистім полі нічні поїзди. Під тонкою залізною підлогою гриміли колеса. Сашка стояла, гола до пояса, повільно замерзаючи, і дивилась, як крила потроху заспокоюються, перестають тремтіти, притискаються до спини, начебто вибираючи найзручніше положення.

У двері постукали. Потім постукали ще, рішучіше, й голос провідника вимогливо запитав:

— Агов, ви там не вмерли? Санітарна зона, я замикаю туалет!

— Замикайте, — сказала Сашка.

— Що?!

— Стривайте. — Вона захекалася. — Я зараз вийду.

Поквапливо одяглася. Кілька маленьких пір’їн, строкатих, ніжних, розлетілися по туалету. Одне опустилося на раковину. Сашка, не думаючи, змила його водою.

Вийшла, горблячись, у напівтемряву коридору. Провідниця глянула співчутливо:

— Прихопило? Живіт?

— Так, — сказала Сашка