Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Потім начебто греблю прорвало — першими вийшли дві дівчини, спітнілі й щасливі, потім хлопець, потім відразу троє хлопців. І так, один за одним, вийшло вісімнадцятеро. Єгора серед них не було.

Сашка причаїлася за бронзовою ногою гігантського коня, закусила руку. Якщо тільки Єгор здасть… Вона підійде до нього перша. Нехай він тільки вийде.

Хвилини збігали. Голоси в коридорі стихали. Єгор не виходив.

«Я приношу нещастя, — з жахом думала Сашка. — Той, хто любить мене… Точніше, ні — той, хто любив мене й покинув… Якщо Єгора пошлють на перездачу… що ж мені робити?!»

Відчинилися двері.

Єгор постояв у отворі й вийшов у напівтемну залу. Сашка стрибнула на нього з-під черева скульптури. Єгор відсахнувся.

— Здав?!

— Здав, — Єгор ковтнув слину. — Так… Ось.

Сашка обійняла його, обхопила щосили. Притислася обличчям до його светра, вдихаючи знайомий запах.

Вона так довго нікого не обіймала… Їй так хотілося завмерти надовго і щоб рука Єгора лягла їй на плече, на потилицю… Погладила по голові…

Єгор стояв нерухомо.

Сашка чула, як б’ється його серце. Відчувала подих.

Вона підняла голову. Єгор дивився на неї згори вниз. Без посмішки.

— Єгорку, — сказала Сашка, не розмикаючи рук. — Пробач, якщо я тебе скривдила. Я тебе люблю, і нікого не слухай. Це брехня. Мені було дуже погано… Але тепер уже краще. Послухай… ходімо до мене.

Єгор мовчав. Вона відчувала, як він дедалі більше напружується. Можливо, стримує себе?

— Ти мені не віриш?

Єгор мовчав. Його руки висіли вздовж тіла батогами.

Сашка відсторонилася.

— Вибач, — сказав Єгор. — Мені треба до англійської готуватися.

І пішов.

* * *

— Здрастуйте, група «А» другого курсу. Ось і настав чарівний день, ось і прийшов наш залік…

Портнов говорив, перебираючи залікові, стосиком складені на краю столу. Витяг дві, неквапом розписався, відсунув убік.

— Самохіна, Павленко, вітаю. Самохіна, лідер курсу, так тримати… І Павленко, яка здолала славний шлях від «незаліку» до відмінниці. Обидві вільні. Беріть залікові й забирайтеся.

— От сволота, — сказала Ліза, коли вони з Сашкою опинилися в коридорі.

Сашка мовчки кивнула.

— Хоч би всі наші здали. — Ліза нервово зіщулилась. — Слухай-но… Може… пальці за них у чорнилі тримати? Як ти думаєш?

Чорнила вони не дістали.

Залік тривав чотири години, за весь цей час із аудиторії ніхто не вийшов. Ліза не витримала, пішла в місто. І Сашка пішла була з нею, але повернулася з половини шляху. Ходила, як маятник, туди-сюди й слухала звук своїх кроків. Всідалася і знову вставала. Усе повторювалося. Усе було майже так само, як учора. Над входом у актову залу ще висіли ялинкові гірлянди. Сашка не могла позбутися думки, що гірляндами та вінками прикрашають жертовних тварин.

На початку п’ятої години, коли за вікнами вже почало смеркати, група «А» другого курсу, похитуючись, вивалила в коридор. Хтось залишився стояти, прихилившись до стіни. Хтось із витріщеними очима помчав у бік туалету.

Сашка кинулася до Кості.

— Як?!

— Нормально, — відповіла Женя Топорко, що казна-звідки з’явилася поруч.

— Усім поставив, — пихкаючи, повідомив Денис М’ясковський. — Знущався, зараза… Ох…

Костя мовчки міцно потис Сашці руку. Повернувся і пішов коридором, а Женя задріботіла слідом.

Сашка в знемозі заплющила очі.

* * *

Дванадцятого січня — точно у визначений термін! — у Сашки благополучно народився брат, якого назвали Валентином.

Напередодні, одинадцятого, вона здавала залік Стерху. Горбань закликав до аудиторії по одному; Сашка ввійшла останньою. Її били дрижаки, але не від страху.

— Сашенько, не треба так хвилюватися, усе гаразд. Візьміть навушники, зараз я поставлю вам трек, якого ви досі не чули, а ви повинні будете сприйняти його якомога повніше. Це буде не стільки залік, скільки сумарне, підсумкове заняття. Ви готові?

Сашка отямилася вже в коридорі. Її однокурсники божеволіли від радості і грали в «кінний бій»: Женя верхи на Кості проти Лізи верхи на Денисові. «Вершниці» лупили одна одну зошитами, згорнутими в рурочку, кожна силкувалася скинути суперницю на підлогу; «коні» іржали, брикалися, по всьому коридору розносилися тупіт і сміх. Сашка подумала, що середньовічний карнавал — миттєве вивільнення з-під нестерпного гніту — істеричністю своєю схожий на годину, коли залік за фахом нарешті позадуГ..

«Про що співа горобчики в останні дні зими? Ми дожили, ми вижили, ми живі, живі ми!»

Стерх щойно власноруч написав у її заліковій «відмінно». Заліки за фахом завжди диференційовані.

А до іспиту залишився рівно рік.

* * *

Зранку тринадцятого січня перший поверх гуртожитку був завалений валізами та сумками. Кімнати стояли з розчиненими навстіж дверима. Перший курс роз’їхався ще вчора — крім декількох дівчаток, які не знати нащо затрималися на день. Втім, Сашка підозрювала, що їм потрібно де з ким попрощатися.

— Бувайте, дрібното! — напучував першокурсниць Захар. — До нових зустрічей… по той бік!

Третьокурсники один за одним увійшли до актової зали, й двері за ними зачинилися.

* * *

Шістнадцятого січня другокурсники здавали іспит із правознавства. Сашці попалося щось про поділ майна після розлучення. Вона не пам’ятала, як правильно ділити нажите, і щось невиразно мимрила, згоряючи від сорому. Викладачка була невдоволена, але поставила чомусь четвірку.

У коридорі на підвіконні сидів Костя. Напевне, чекав, поки звільниться Женя.

— Я на столі залишила залікову, — сказала Сашка. — Забереш потім, гаразд?

— Гаразд, — відгукнувся він. Понизив голос і раптом запитав: — Коли ти їдеш?

— Не знаю, — сказала Сашка. — Я ще квитків не брала. У мене зараз мама в пологовому, невідомо, коли її випишуть, і я…

Костя дивився кудись за Сашчине плече. Вона озирнулася. За десять кроків від них, біля сходів, стояв Стерх — попелясте волосся його, цього разу пригладжене, обрамляло сіре обличчя й торкалося коміра.

— Добрий день, Миколо Валерійовичу, — сказав Костя.

— Добрий день, Костенько… Сашко, ви вже відповідали?

— Так, — сказала Сашка.

— Тоді ходімо, є розмова. — Горбань поманив її довгим пальцем, і вона пішла, мов прив’язана.

* * *

Вона чекала, що він поведе її в кабінет. Але замість цього Стерх узяв пальто й капелюха, звелів одягтися Сашці, й вони вийшли на вулицю. Був ясний день. Над Торпою куполом стояло блакитне небо.

— Ви ж іще не обідали?

— Н-ні…

— От і добре. Вітаю вас, Сашко, з успішним закінченням сесії… Нам зараз ліворуч. Туди, де вивіска. Там на другому поверсі чудовий ресторан.

— У мене народився брат, — сказала вона несподівано для себе.

— Тим більше є привід для свята.

Ресторани, столи під оксамитовими скатертинами, швейцари й гардеробники завжди викликали в Сашки ніяковість. Їх із горбанем провели в окремий куток, і Сашка відразу ж