Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
— Візьми олівець. Зосередься. Готова?
Вона скорилася, але не відчула олівця в занімілих пальцях. Вона кліпнула і, втративши людське тіло, зависла посеред порожнього темного простору. Порожнього й темного. І тільки дві зірки дивилися згори — білі очі.
«Твоя воля. Твори. Звучи».
Наказ був таким владним, що їй відразу стало легко.
Це просто — як натиснути на вимикач у темній кімнаті. Збіжаться цифри на табло. Зійдуться отвори, з’єднаються матриця й відбиток. І спалахне світло в пітьмі.
— Звучи!
Вона затамувала подих під поглядом двох далеких зірок, від якого ціпеніла.
Тиша буває нестерпною — за мить до того, як Слово нарешті вирветься.
* * *
Темрява — за мить до появи першої іскри.
На початку було…
Мовчання. Тиша.
На початку було…
— Ні.
Два жовтих ока присунулися ближче.
«Чому?!»
Жити — значить бути вразливим. Від справжнього пекла відокремлює тоненька стінка мильної бульбашки. Лід на дорозі. Невдалий розподіл старіючої клітини. Дитина підбирає з підлоги пігулку. Слова чіпляються одне за одне, шикуються, підкоряючись великій гармонії Мови…
— У тебе все буде інакше. Твоя воля. Твоя влада. Нехай завжди буде сонце. Я вірую у світ поза злістю. Нехай розквітають сто квітів… Ти — улюблене знаряддя Мови. Звучи!
Сашка здригнулася від сили цього наказу.
— Ні. Тому, що для мене любити означає боятися.
Там, у актовій залі, з екзаменаторського столу зірвалася карафка.
— Я пролунаю, і страх пролунає в мені — у Першому Слові. І вся любов, яку несу, назавжди отруєна буде страхом. Я відмовляюся…
Розлетілися скалки.
«Слово сказано».
«Кінець. Вона провалила іспит».
«Вона провалилася».
«Незадовільно».
Порожній темний простір навколо Сашки спалахнув безліччю зірок, і зірки обернулися золотими монетами. Тьмяні, важкі, вони посипалися й затопили, загрожуючи завалити з головою.
— Я відмовляюся боятися!
Цієї миті вона прозвучала й зрозуміла, що звучить.
* * *
— …Валечко? Зайчику?
Дитина заснула. Дихала важко. Кашляла уві сні й крутилася з боку на бік. Жінка лежала поруч, протягнувши руку крізь пруття дерев’яного ліжечка, не відриваючи долоні від гарячої маленької голови.
— Валечко… Маленький…
Друга половина двоспального ліжка була порожня. Холодні гладенькі простирадла.
Дитина знову зайшлася в кашлі. Жінка заплющила очі, запалені, начебто засипані піском.
До ранку ще кілька годин. Кашель. Плач. Довгі гудки в слухавці. «Абонент перебуває поза зоною досяжності…» Де він, що з ним? Коли повернеться? Чи повернеться взагалі?!
Тихо зарипів паркет під босою ногою.
— Хто… хто тут? Хто це?!
Крок. Ще крок. Жінка сидить на ліжку. Дивиться в темряву. Здригаються плечі під тонким махровим халатом.
— Це я.
— Сашка?!
— Я поки ще не зовсім повернулася. Я тобі наснюся.
— Сашенько…
— Мамо, я повинна тобі сказати одну важливу й таємну річ. Я люблю тебе. Завжди любила й завжди любитиму. Послухай! Я тебе люблю…
Дитина глибоко зітхнула й задихала рівніше.
* * *
Уранці, коли чоловік повернувся й відімкнув двері своїм ключем, вони спали обійнявшись — маля, мокре від поту, але з матовим прохолодним лобиком. І жінка, змарніла, поблідла, з кволою посмішкою на губах.
* * *
Темрява.
«На початку було Слово».
Повільне обертання.
«І світло в пітьмі пломеніє, і пітьма не скорила його».
Світний пил звивається в пласку срібну спіраль із двома м’якими рукавами.
— Не бійся.
