Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Портнов тихо свиснув і скинув окуляри. У його погляді з’явилося щось нове. Якби Сашка не знала Портнова, подумала б, що це страх.

— Ви задоволені? — запитала вона, дивлячись на Стерха. — Я добре попрацювала?

— Так. Я задоволений.

Стерх не був схожий на себе. Куди подівся м’який, трішки неуважний Микола Валерійович; горбань стояв, хижо подавшись уперед, і дивився на Сашку, мов китобій на найкращого за всю його кар’єру кита. Як кіт — на видатну мишу. Як мисливець на призову здобич. А в Сашки не було очей, щоб гідно відповісти на цей погляд.

— Дякую, — сказала вона. — Ви свого домоглися. Ви зробили з мене ось це.

Кімната попливла. Сашка бачила її шкірою, що нестерпно свербіла, бачила стіну за спиною, ключ у замковій шпарині, круглу бирку «38», щербинку на ручці дверей. Інститут спеціальних технологій переробив її, переварив, як хотів.

— Усе, — сказала вона пошепки. — 3 мене досить. Я більше не можу.

Горбань підхопив її, бо вже падала. Обійняв. Це було так несподівано й дико, що вона завмерла, не посміла вириватися.

— Я був правий, Олеже. Ти бачиш, я навіть недооцінював… Ти подарунок, Сашенько. Талант. Ти вирвалася з оболонки, вилупилася з яйця… Ти бачила курчат? Їм треба дати час, щоб отямилися… Освоїлися в новому світі, призвичаїлися до свого нового місця в ньому… Ну ж бо, припини. Усе гаразд. Ти прорвалася на свій головний шлях, тепер ти підеш ним, крок за кроком, учитимешся й вивчишся. І все буде тобі зрозуміло… Ні, але який дар!

І Сашка, що дивилася на горбаня шкірою щік, розгледіла на його очах сльози.

* * *

Він вів її коридором, і студенти, що йшли назустріч, розступалися. Сашка, в куртці з низько насунутим каптуром, у темних окулярах, у вовняних рукавичках ішла під конвоєм, скулена, з опущеними очима. Стерх тримав її за лікоть, щоб не впала чи щоб не втекла. Швидше за все, і те, й інше.

Вони були на перших сходинках, що вели до адміністративного крила, коли з-за бронзових копит кінної скульптури вибіг Костя.

Сашка рвонулася вивільняючись. Стерх спіймав її за каптур.

— Костю! — скрикнула Сашка. — Пробач. Я… не змогла прийти на англійську!

Костя зупинився, переводячи погляд із Сашки на горбаня й назад.

— Що ви з нею зробили?!

— Завтра, — з посмішкою сказав Стерх. — Ви зустрінетеся завтра й про все поговорите… Вибачите, Костенько, в нас зовсім нема часу.

І він повів, майже поволік Сашку вниз, у кабінет. Вона хотіла на ходу крикнути Кості: «Дякую…»

Але в неї не повернувся язик.

* * *

Сашка повернулася в гуртожиток о пів на дванадцяту ночі, ледь жива, але в людській подобі. Ще пробігали по шкірі колючки іскорок, нив хребет, але в очах були й зіниці, й райдужні оболонки, а руки, хоч і незвично білі, перестали нагадувати механічні протези.

Стерх вовтузився з нею довго. Їй здавалося, що це ніколи не скінчиться. Вона сиділа за столом у навушниках, перед нею лежав стосик паперу, а скорчена рука тримала олівець. Горбань малював перед нею знаки, один за одним, складні незнайомі символи, не пов’язані, на перший погляд, ніякою системою, Сашка повинна була вписувати відсутні лінії. Тиша давила на барабанні перетинки. І вона, підкоряючись неминучому, якимось дивом здогадувалася, чого бракує, водила олівцем, і стосик списаних аркушів перед нею ріс. Стерх міняв диски в плеєрі й сам перемикав треки.

За ці години Сашка багато нового дізналася про тишу. Мовчання могили, якій дві тисячі років, не було схоже на безгучність крижаної пустелі десь у далекому космосі. Сашка перестала відчувати біль і час — зависла, ніби муха в бурштині, й отямилася тільки тоді, коли Стерх пустив їй у вічі промінь, що відбився в перламутровому дзеркальці.

— Ану… Дивимося на мене… Добре. Оце зовсім інша справа. Просто дух перехоплює від того, що тут ще можна зробити, яка перед нами робота… Рідкісний дар. Рідкісний.

За маленькими дверима виявилася крихітна душова з дзеркалом на всю стіну. Сашка дивилася на себе й бачила змарнілу, розпатлану, але зовсім нормальну дівчину з переляканими очима. Людину.

— Вам не холодно? Надягніть светра… Отже, Сашенько, ви починаєте працювати за графіком, ми займатимемося з вами щодня, крім суботи й неділі. У нас позначилася тенденція до безконтрольної метаморфози, ось із цим і почнемо боротися в першу чергу. Хочете їсти? Може, чаю? Спокійніше, Сашко, спокійніше, це день вашої перемоги, це свято… Ви стомились, я розумію.

Вона добрела до своєї кімнати, тримаючись за стіну. Лена й Віка, зрозуміло, не спали — сиділи над підручниками.

— І де ти була?

— На заняттях.

— Здорово вас ганяють на другому курсі, — зі співчуттям сказала Лена.

— Нас начебто мало ганяють, — пробурчала Віка. — А що далі буде…

І обидві зігнули спини над текстовими модулями, а Сашка лягла в ліжко й знепритомніла.

* * *

Вона прокинулася рано-вранці — не пізніше п’ятої, — тому що треба було підніматися й виходити на пробіжку. Сіла на ліжку, ні про що не думаючи, помотала головою й тоді тільки згадала, що обов’язкових пробіжок більше нема, що вона вчиться в Інституті спеціальних технологій, що вчора вона перетворилася на чудовисько…

І що Єгор ображений. Сашка обіцяла прийти і не прийшла. Він просив впустити його, а вона не відчинила дверей. І ще була сцена з Женею, котра стала, звичайно, надбанням усього гуртожитку.

Посопували у важкому сні сусідки. Сашка встала, запалила настільну лампу й тоді тільки виявила, що її зап’ястя вкрилися лускою, і шия, мабуть, теж.

Вона знайшла дзеркало. Так, рожевувата, перламутрова, м’яка луска щохвилини твердішала.

Витягла з сумки плеєр. Хоч би не сіли знову батарейки; поставила диск, отриманий учора від горбаня.

Три хвилини сиділа, не рухаючись, пропускаючи кріз себе тишу, як губка — гарячу воду.

Луска перетворилася на шкіру — грубу, обвітрену. Все, як обіцяв Стерх: «Врахуйте: ранками можливі рецидиви. Організм уві сні, в несвідомому стані почне виходити з-під контролю. Не лякайтеся. Я даю вам ось цей диск, він нічого не значить для вашого розвитку, у нього єдине призначення — стабілізувати вас у людському тілі. Встаєте ранком, ідете в туалет, чистите зуби — слухаєте. Навіть якщо почуваєтеся добре, все нормально — все одно слухаєте. І не треба боятися, Сашенько, найскладніше позаду!»

Сашка потерла шию, помасувала зап’ястя, лягла на спину