Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Ніхто не мав про це знати.- Сказала до себе Мірабель, згадуючи його попереджувальні слова. 

   Але в наступну мить вона зовсім про це забула, побачивши як Ніко опускає перед нею Вієро.

-Клянусь, я лише на хвилинку озирнувся, а вас вже немає.- Бурмотав він Мірабель, яка зрозуміла, що він вже встиг отримати від Ніко прочухана.- Вони відволікли мене.

-Дурник.- Вона обійняла його, посміхаючись від полегшення.- В тебе буде ще одне правило – не озиратися по сторонам.

-Вони наче звали мене.- Продовжив Вієро.- Ці лабіринти кликали мене.

-Що?- Бель нахмурилася, переводячи погляд то на Святого, то на Вієро.

-Нам треба триматися якомога ближче.- Суворо промовив Ніко.- Як я одразу не здогадався, що зарості можуть бути зачарованими?

   Він знову попрямував в сторону замку, а його маска і білі шати зникли так само неочікувано, як з’явилися.

-Як ти?- Поцікавилась Бель у Вієро, який виглядав наляканим.

-Все гаразд.- Видавав він крізь зуби.- Не зважай.

   Вони з кожною секундою наближалися до замку, аж поки рослини не порідішали і перед ними не постали височезні двері зі вставками з темного скла, обрамлені залізом. Замок був оздобленим скульптурами чудернацьких істот і великими вікнами, звідки деколи доносився котячий крик, даючи зрозуміти хто тут головний. Попереду величної брами стояли два охоронця, обличчя яких приховувалися за обладунками, а в руках вони тримали гострі списи. Я не впевнена чи це дійсно були звичайні люди, або ж лише їх душі, однак коли Ніко наблизився до дверей, ті навіть не поворухнулись. Незрима сила змусила двері відчинитися, відкриваючи перед ними химерний вид на головну залу, посередині якої стояла ваза, що по висоті могла посперечатися з одноповерховим будинком і з якої звисали засохлі квіти, пелюстки яких можна було помітити на підлозі по всій залі. Двері голосно зачинилися, залишаючи всіх у абсолютній тиші і темряві. Мірабель скористалася своїм даром, аби вогонь допоміг бачити хоча б щось.

-Таке враження, що тут давно ніхто не бував.- Відмітив Вієро, зловивши суху трояндову пелюстку, що летіла з високої вази вниз.

-А ти гадав, що Смерть житиме у рожевій хмаринці з єдинорогами і веселкою?- Ніко посміхнувся, дивлячись на розгублені обличчя Мірабель і Вієро.

   Знову почувся котячий голос, що долинав десь з гори. 

-Думаю, Смерть не збирається зустрічати нас з палкими обіймами, тому пропоную швидше знайти її і забрати те, що належить Елемстоуну.- Сказала Бель, ідучи до дерев’яних сходів.

-Звичайно.- фиркнув Вієро.- Вона ж так просто віддасть елемент. Нам нічого хвилюватися.- Він попрямував за нею.

   Сходи вели на другий поверх, з балкона якого можна було доторкнутися до букету засохлих квітів. Перед ними з’явився довжелезний коридор, що по боках мав арки і крізь них задував холодний вітер. Цей коридор вів у протилежне крило замку. 

-Отже, ми ввічливо попросимо її повернути дзеркального близнюка і звалимо звідси, так?- Запитав Вієро, прибираючи з обличчя довге волосся, яке вітер постійно смикав.

-Було б непогано.- Відповів Ніко.

-А що як, Смерть не захоче віддати нам елемент?- Прошепотіла Бель, поглянувши на Ніко.

-Я спробую переконати її.- Сказав Святий.- А ви спробуйте не накоїти дурниць. Згода?

-Добре.- Погодилася Бель.- Ми і так вже мертві. Гірше не може бути.

   Не може бути? І якби вона тільки знала що на них чекає далі. Так смішно, що ми завжди готуємо себе до гіршого, а в підсумку страх створює ілюзію безвихідності вже на початку шляху. 

   Вони дійшли до великої кімнати без дверей, неймовірних розмірів балкон якої можна було помітити навіть здалеку. Оксамитові штори червоного кольору розвивалися на вітру, а мармурові підступи чорного кольору вели до двох протилежних сторін кімнати. На одній стороні, на високій кам’яній горі, над якою розміщувалася чорна хмара з якої зливою падав дощ, стояв Піщаний годинник з Пекельним вогнем. На протилежній ж стороні стояло золоте крісло, на якій розміщувалася м’яка багряна ковдра і на якій сидів Чорний Кіт, червоні очі якого не зводили погляду з гостей. Крісло оздоблювалося гранатовим камінням, що відливалося яскравими цяточками на підлогу, нагадуючи колір волосся Мірабель. 

   Попереду, одразу на балконі стояла тінь. Вона споглядала у небуття, наче не помічаючи тих, хто прийшов до неї без запрошення. Вієро голосно проковтнув, спостерігаючи за тінню. Але треба сказати ще про одну цікавинку, яка налякала тоді навіть мене. Посеред широкого балкону знаходився водоспад. Щоправда не такий, який ми звикли бачити. З нього лилася кровава вода, що оточувала королівський трон, перетворюючись на фонтани. Це дійсно виглядало страшенно моторошно. 

   Несподівано тінь поворухнулася. Чорне сяйво її вбрання повільно наблизилося до гостей, а через секунду Мірабель побачила її обличчя. Це вже були не мурашки, що пробігли її тілом, це було стадо слонів. На обличчі Смерті з’явилось щось схоже на посмішку. 

-Це була погана ідея.- Шепотів Вієро.- Дуже погана ідея. Хто ж знав, що вона існує.

-Вітаю.- Її скрипучий голос пробирав до самих кісток.- Рідко до мене приходять такі гості.- Вона підійшла до них ближче, роздивляючись кожного.

-Вітаємо.- Відповів Святий.- Для нас честь бачити вас.

-Очам не вірю.- Продовжила Смерть, торкаючись волосся Мірабель.- Людина зі здібностями Природи… Дуже цікаво.- Вона подивилася на Ніко.- І що ж у Потойбіччі забули такі, як ви?

-Ми прийшли…- Почав Святий, однак Смерть не дала договорити.

-Ні, не кажи.- Вона пройшла до свого трону і коли ті підійшли ближче, повільно сіла.- Я вгадаю. 

-Як забажаєте.- Погодився Ніко.

-Але спершу розкажіть мені про моїх давніх друзів.- Смерть розсміялася.- Як ідуть справи у Природи і Почуттів?

-Нормально, мем.- Спокійно відповів Святий.

-Якби це було так, вас би тут не було.- Мовила вона, дивлячись на Мірабель, яка не могла й поворухнутися.