Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Дякую.- Вона уривчасто зітхнула.- Я в нормі.

   Вієро відчинив двері і перед ними з’явився той самий нескінченний білий простір. Він стиснув у руці елемент і зайшов туди.

-Ходімо.- Мовив Ельф, помітивши як Мірабель завагалася. 

-То що, любчику,- донісся далекий голос Смерті. Вона говорила до Ніко.- Вони не сильно образяться, коли зрозуміють, що ти не прийдеш? Що вибрав лишитися зі мною, щоб витягнути їх звідти і здійснити задумане. Я ж наскрізь бачу хто ти такий і кому служиш…

-Бель і Вієро впораються.- Промовив Святий, ледве стримуючи бажання встромити в голову Смерті щось гостре. 

-Ти прекрасно знаєш, що я не про них.- Смерть розчаровано похитала головою.- Природа б не пробачив тобі цю зраду.

-Природа сам створив цю зраду.- Огризнувся Ніко.- Його проблеми.

   «Що б могла значити ця розмова?»- Подумала я тоді, проте вирішила не сильно заглиблюватися у неї. Я ж бо мала свій задум і хотіла триматися його сторони. Врізав би мені хтось тої миті добрячого ляпаса, аби я отямилася.  

   Власне, на цьому історія про Мірабель могла і скінчитися. Вона б відновила Священну Воду у Колбі, об’єднала б дзеркальні близнюки і повернула б елемент річці «Вода і камінь», запобігши руйнуванню Елемстоуна. Але тоді вона залишала не просто Святого. Тоді вона залишала Ніко і без нього вона не могла продовжувати жити як раніше. Бель відчувала, що має піти, але свідомість вирішила все за неї. 

-Ні.- Вона зі швидкістю світла опинилася біля Чорного Кота, який точно не очікував такого повороту сюжету. 

   Мірабель схопила його за шерсть, іншою рукою викликавши вогонь, який мусив нашкодити елементу Смерті. Замок пронизив жалібний котячий крик, а Вієро нажахано залетів назад до Потойбіччя, ховаючи Священну Воду у Колбі в довгу кишеню. Бель підбігла до Смерті, втримуючи в руках вередливого кота, що прагнув опинитися на волі.

-Поклади його на місце.- Повільно проговорила Смерть, не зводячи очей зі свого елементу.- Негайно.

-Якщо ви не відпустите його з нами, я підсмажу вашого котика, від якого залишаться самі кістки.- Спокійно відповіла Бель.- А тоді Потойбіччю настане кінець. Це буде для вас уроком, що чуже брати заборонено.

-Мірабель, не роби дурниць.- Ніко підійшов до неї, намагаючись забрати Чорного Кота.

-Іди до дверей.- Наказала вона йому, приклавши вогонь до самісінького хутра кота.

-Ні!- Закричала Смерть страшенно гострим голосом, який в унісон сплівся з болісним криком її елементу.

   Кімнату заполонили душі, що виглядали як ті, що стояли біля вхідної брами замку. Чорні обладунки під якими знаходилися самотні закатовані примари, змусили Бель сіпнутися від жаху та їх мечів. 

-Чого ще можна було чекати від нащадків цих зарозумілих і самозакоханих Природи і Почуттів?- Мовила Смерть, коли душі оточили Мірабель.

-Не підходьте, або я знищу ваш елемент і оком не кліпну.- Відповіла Бель, змушуючи кота кричати і вириватися з її руки.

   Вона зробила декілька кроків назад, відходячи подалі від Смерті.

-Ти ж знаєш, що елементи Вищих Духів не так легко знищити.- Скрипучий голос Смерті звучав у кожній клітині тіла.- Навіть самим Вищим Духам це дуже рідко вдається.

-Ви праві.- Погодилася Мірабель.- Однак я можу причиняти йому нескінченний біль, що ослабить і вас і цей клятий світ. Тому просто відпустіть всіх нас звідси і ніхто не постраждає. 

   Щось яскраве засвітилося над всією тронною залою. Мірабель подивилася вгору, хоча знала що побачить. Святий постав у своєму звичному вигляді, засліплюючи душі у чорних обладунках. Вієро знервовано спостерігав за армією Смерті, що з кожною секундою опинялася ближче до Мірабель. Він підлетів до неї, торкаючись до кожної душі поруч, аби їх магія стала нейтральною і не нашкодила Бель. Коли Мірабель вкотре торкнулася полум’ям Чорного Кота, той гострими зубами вчепився їй в руку і багряна кров краплинами опинилася на підлозі. Від проникливого і неочікуваного болю вона впала, тяжко дихаючи і затуляючи рукою місце укусу, а кіт нарешті звільнився і зневажливо подивившись на Бель, попрямував до своєї господарки. Рука наче оніміла і Мірабель не була здатна навіть поворухнутися, а тим більше кричати.

   Вієро ледве дістався до неї, знешкоджуючи примар в обладунках і потягнув Бель до дверей якомога швидше. Ніко відбивався від безжальних душ і йому дуже пощастило, що його сяйво діяло на них як вогонь. Як, власне, на все, що було створене з темряви і жаху. Святий опустився одразу біля червоних дверей і відчинив їх, аби Вієро і Мірабель могли зайти. Розлючена Смерть наближалася одразу на них і Ніко розумів, що зараз або кінець всім, або вони встигнуть. Його сяйво розітнуло морок і темноту, змусивши Смерть зупинитися. Він бачив як Вієро з усіх сил допомагає Бель іти. Вона виглядала ледь притомною, а її рука була в крові, що деколи крапала на сукню. 

-Дуже погано.- Прошепотів собі Святий.- Дуже…

   В наступні секунди Вієро затягнув Мірабель у двері, а Святий, востаннє подарувавши Потойбіччю своє світло, зайшов за ними. Двері гучно замкнулися і тріснувши, наче скло, розлетілися на дрібні частини. Білий простір поглинув їх усіх, лишаючи по собі набридливий шепіт, що не йшов з голови. Повіки Мірабель стали тяжкими, мов каміння і вона остаточно втратила свідомість.

                                         ***

-Святі…- Сказала Лелейн, щось перемикаючи на приладах.

   Вона швидко дістала три пробірки із прозорою рідиною у кожній і три шприци. Руки тряслися, а гучний звук апаратів ще дужче змушував сіпатися. Вона набрала у два шприци розчин і ввела Ніко і Вієро. Останній ж шприц послугував для іншої сполуки, яка мала голубий відтінок, однак все одно залишалася прозорою.

   Лелейн бачила, як рука Мірабель вкривається кров’ю, тому не довго думаючи піднесла шприц до руки і різко вколола. Вона часто дихала, дивлячись на їх непорушні тіла і подумки благала всіх, кого можна, аби вони прийшли до тями.