Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Таке враження, що ти ображена на Х’юго.- Мовив Ніко, затримавши Фаб’єн.- Раніше я не помічав цієї неприязні у твоєму голосі, коли раз на сто років справа стосувалася його.

-Втрачені колись повертаються, Ніко.- Повільно відповіла Фаб’єн.- Але не завжди тими, якими ми їх пам’ятали. Не вчиняй так само.     

   Свята зникла наступної ж миті, залишаючи Ніко одного посеред саду і своїх думок. 

-Не порівнюй мене з Х’юго.- Тихо мовив Святий.- Він переймався лише за декількох людей, а я піклуюся про весь світ. До того ж моя Ала завжди буде зі мною.

   Напевно, вам стало цікаво що ж таке Ала Святого? Що ж, я розповім. Як я вже колись казала, кожен Святий мав чудодійний пилок, який замінював їх ноги. Алою ж називали маску, яка в парі з пилком була джерелом здібностей і сил Святого, на відміну від елементу з яким було пов’язане лише життя Святого. Якщо Ала потрапляла до звичайного смертного, Святий втрачав свої сили, а людина могла як померти, так і здобути величезний дар. Звичайно, історія Х’юго була досить цікавою, але про нього я розповім вам трохи пізніше.

   Ніко зрозумів, що отримав те, за чим повернувся у Білий Палац. Він знав, що Мірабель хоче врятувати його і Елемстоун в цілому, тому мав допомогти їй у цій справі, якщо навіть треба було померти. Але не лише вона була готова боротися за краще майбутнє. Лелейн і Вієро продумали все до найдрібніших деталей як саме вони потраплятимуть у Потойбіччя. 

-Навіть якщо наш дорогоцінний Святий не повернеться, ми все одно маємо спробувати повернути елемент.- Говорив Вієро, вливаючи у казанок рідину темного кольору.

-Він повернеться, дурню.- Сказала Лелейн, обережно помішуючи відвар.- Він чудово знає те, що ми мусимо так вчинити заради Елемстоуна. Тоді всі чотири елементи будуть у річці «Вода і камінь» і нашому світу нічого не загрожуватиме.

-Окрім війни.- Роздратовано додав Вієро.

-Цього не минути. Нас готували до війни століттями. Лякали розповідями про те, що по ту сторону живуть небезпечні істоти, які загрожують нам. Нам казали, що Валентійці – це чудовиська, яких нам треба боятися і колись перемогти. 

-Та чи знаєш ти про те, саме чому Розаліна вирішила піти на них з війною?- Вієро відкоркував високу прозору пляшку з темно-червоною рідиною, що наповнювала її на половину.- Не тому що бажала знищити Валентійців. А тому що хотіла довести цьому Святому, що вона варта не просто бути Обраною, а стояти на рівні зі Святими. Вона хотіла помститися їм, захопивши весь Елемстоун і встановити лише свою владу. Без Святих.

-Тепер зрозуміло чому Бель була розлючена на Ніко. Але за допомогою Святих або без, війна, рано чи пізно, все одно б розпочалася.- Лелейн додала до відвару подрібнені у порошок сухі трави.- Колись ріка має пасти. Чи не так?

-Це мають зробити Обрані, яких у нас досі немає.

-Будуть. У пророцтві це сказано. Дай Святим ще трохи часу.

-Ага… І де зараз це пророцтво? Чому ти так віриш у Святих, янголятко?- Здивовано запитав Вієро.- Вони покинули нас після того, як Природа і Почуття зникли, а зараз через одного з них ми маємо готувати відвар, щоб померти.

-По-перше, яке я тобі янголятко, а по-друге вірю, тому що вони ніколи нас не кидали.- Вона озирнулася, помітивши що до кімнати увійшла Мірабель.- Тож, мовчи і готуй відвар.

-Як ти?- Тихо запитав Вієро у Бель.

-Я довго думала над вашою ідеєю.- Промовила Мірабель.- Ми зробимо це.

-Так буде правильно.- Погодилася Лелейн.- Все вийде.  

-Його досі немає?- Несміливо поцікавилася Бель.

-Напевно, він все ще думає над тим, чи правильно ми зробимо, що помремо заради нього і Елемстоуна.- Вієро підійшов ближче до неї.- Він повернеться. Іншого виходу Святий просто не має.

   Лелейн розлила приготований відвар у три маленькі пляшки, накривши їх мокрою ганчіркою, аби пар не подіяв на них занадто рано. Кімната засяяла вже знайомим білим світлом, яке Мірабель пам’ятала ще з Саду Чотирьох Святих, коли Розаліна намагалася вбити її заради того, аби стати Обраною. Бель спостерігала за тим, як перед нею постає не Хранитель Священної Води у Колбі, а Ніко – людина, яка багато для неї значила. Він виглядав похмурим і стурбованим, мовчки дивлячись на Бель. 

-У нас все готово.- Мовила Лелейн.- Лишилася твоя згода.

-Ви впевнені, що готові піти на такий ризик?- Тихо запитав Ніко.- Ще ніхто звідти не повертався. 

-Ми усвідомлюємо всю небезпеку.- Впевнено відповів Вієро.- Але ми не покинемо тебе і Елемстоун. З кожним днем ріка «Вода і камінь» втрачає свою значимість, однак поки у ній є щось, що досі не дозволяє нам перепливати на іншу сторону Елемстоуна, ріка все ще залишається охороною для елементів.- Його напружило те, як пересмикнувся Святий на слові «щось».- Тож… Певернемо їй Священну Воду у Колбі.

-Гаразд.- Погодився Ніко.- Зробимо це.

   Лелейн провела їх до невеликої кімнати, яка була облаштована декількома диванами і полицями з дубового дерева, на яких стояли книги і велика кількість свічок, що освітлювали кімнату. Навпроти дивану стояв великий прямокутний стіл, де можна було побачити технічне обладнання, комп’ютери і медичні прибори, які скоріше за все служили для дослідів.

-Не дивуйтеся.- Попередила Лелейн.- Колись я намагалася повернути свої крила.

-Тепер зрозуміло чому ти схожа на божевільного хіміка.- Вієро посміхнувся, вмостившись на один з диванів. 

-Зараз я підключу кожного з вас до апарату, аби відслідковувати ваш стан протягом усього перебування в пеклі.- Лелейн під’єднала їх до прибору, аби бачити на екранах їх серцебиття, пульс і зрозуміти мить, коли їх треба повертати. 

   Світло свічок залишало на стінах чудернацькі тіні, які наводили на Мірабель страх і переживання. «Що я роблю?»- Промайнуло в її голові.- «Помираю під замком Джаї Милосердної задля того, аби поговорити зі Смертю з казки і ввічливо попросити в неї повернути дзеркального близнюка Заповітного Білого Вугілля в той час, як кожен бажає моєї голови за наказом сестри, яка, власне, готується до війни і ледве не знищила весь Елемстоун і не вбила Святого. Що може бути краще».