Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Щоб залишатися непоміченими.- Змучено відповів Вієро, тягнучи за собою речі, аби ненадовго зупинитися у лісі перед тим, як вирушити до ріки.

-Дозволь скористатися вогнем, або хоча б Ксифосом Лелейн.- Попросила Мірабель у Ніко, але той лише мовчки крокував далі.

-Коли ми вже прийдемо?- Вієро благаючими очима поглянув на Святого.

-Чим далі від людей, тим краще.- Нарешті сказав Ніко.- До того ж, до порту доведеться менше іти.

-Можна подумати, там менше людей.- Фиркнула Лелейн.

-Вночі їх зовсім немає.- Ніко зупинився, обвівши всіх поглядом.

   Вони не одразу помітили, що дійшли до поля, на якому росли квіти і хвойні кущі, хоча їх все ще оточував ліс. 

-Залишайтеся тут.- Попросив Святий.

   Він підійшов до Бель, яка простягнула йому сумку. Дві склянки, одна порожня і тріснута, а інша – як нова, з чарівною рідиною всередині, яка миготіла перлами, опинилися в руках у Хранителя Священної Води у Колбі. 

-Дякую, що дозволив бути з тобою.- Прошепотіла до нього Бель.

-Спостерігай за небом.- Ніко посміхнувся і доторкнувся до її руки.- І без дурниць.

   Він попрямував до центру поля. Енергія навколо нього освітилася білим сяйвом, а його світлі шати і сумна маска здалека здавалися нереальними, забороненими, наче ніхто з них трьох не повинен був бачити це. Святий висмикнув срібні пробки з обох склянок і сконцентрувався на елементах. Він підніс дзеркального близнюка до Священної Води у Колбі і глибоко зітхнувши, перелив туди чудодійну рідину. Він виявився правим. Щоб відродити елемент, варто було доторкнутися до нього чимось божественним, духовним, тим, чим володіли лише Вищі Духи. Вода дзеркального близнюка мала саме таку здатність. Вона повільно розтіклася знищеною склянкою, загоюючи всі недоліки і потемнілі тріщини, лишаючи блискучі сліди, поки не заповнила всю пляшку. Туманно-синє сяйво, що зненацька випромінилося з відродженого елементу, поринуло у саме небо, освітивши його і змусивши Дір – тіней зникнути. Небо знову було чисте. А десь в Елемстоуні затоплені Вічним морем ліси відчули, що знову можуть дихати. Вода зійшла і гармонія в світі поступово поверталася на своє місце. 

   Святий полегшено посміхнувся, готуючись до найважливішої місії сьогоднішньої ночі – до об’єднання дзеркальних близнюків в єдиний елемент, в той, який мав би бути завжди. 

Мірабель заворожено споглядала на небо, дивлячись як зникає сяйво відновленого елементу. Вона була щаслива. Щаслива, як ніколи раніше. Елемстоуну нічого не загрожувало, щоправда, не рахуючи війну. Однак тоді все нарешті стало на свої місця. Бель зрозуміла, що все було не дарма, всі ризики, всі сказані слова, всі дії, битви і рани. Елемстоун коштував того і навіть набагато більше. Це був дім. А за нього ніколи не шкода віддати частину себе. 

   Тепер і Ніко був у безпеці. Кожною клітинкою свого тіла він відчував свою потужну силу, яка поверталася до нього. Святий давно не відчував такої могутності і сміливості. Напевно, останній раз тоді, коли стояв біля ріки «Вода і камінь», чекаючи на Мірабель, яка мала принести Священну Воду у Колбі, але не встигла. Та що було, те залишилося у минулому назавжди. Ніко стиснув у руках обидві склянки Заповітного Білого Вугілля. Він повинен був зробити це. Якби Природа був у Елемстоуні, він пишався би. Але ні його, ні Почуттів не було. Святі і звичайні смертні мали справлятися самотужки. Гадаю, у вас склалося погане враження про Вищих Духів. Але ніхто не міг знати їх насправді. 

   Святий заплющив очі, проговорюючи слова, які Мірабель не могла чути. Вона лише відчула, як затремтіла під ногами земля, а навколо Ніко утворювався чи то неймовірно потужний потік енергії, що міг знести все на своєму шляху, чи то потужний вихор, що випромінювався яскравим світлом, здатним перетворити ніч на день. Світловий промінь торкався самих небес, розрізаючи і небо, і землю навпіл. 

-Як на мене, дуже непомітно.- Закричав Вієро, перекрикуючи вітер, що колихав летючі дерева.- Нас тут точно ніхто не знайде.- Він лише подивився на Ніко, спостерігаючи як той віддає магічному променю дзеркальних близнюків.- Якби тут було безліч лісів, це все одно б не допомогло залишитися непомітними.

-Може ти вже замовкниш?- Лелейн стояла у повній готовності, щоб в разі небезпеки прийти Святому на допомогу і тільки Мірабель розуміла, що йому ніколи не була потрібна їх допомога.

   Його дар міг перевершити дари всіх жителів Елемстоуна, а згадавши те, що Святих четверо, Бель втратила всі слова. Ніко тримав яскравий промінь світла під контролем, не даючи йому вирватися і перетворитися у хаос. Кришталеві склянки дзеркальних близнюків тріснули під великою напругою, а вода розлетілася по всьому вихрю. Частинки елементу модифікувалися, створюючи, або краще сказати, повертаючи справжню силу і вигляд Священної Води у Колбі. Кришталь з’єднався в єдину ємність, накопичуючи Заповітне Біле Вугілля у собі, поки вона не опинилася у склянці повністю. Срібна кришка опустилася на своє місце і маленькими краплинками розтіклась по верхній частині елементу. 

   Вмить все закінчилося. Зник вітер і потужний яскравий промінь. Щось маленьке впало на траву, а потім і Ніко змучено опустився на коліна. Він часто дихав, дивлячись то на Священну Воду у Колбі, то на Вієро, Мірабель і Лелейн, що непорушно вдивлялися у центр поля. Святий обережно підняв елемент. Він не вірив власним очам. Все вийшло. Залишалося повернути його річці.

-Ніко!- Загукала Мірабель, щодуху біжучи до нього.- Вийшло!- Вона кинулася обіймати його, сміючись від щастя і радості.

-Все позаду.- Тихо відповів Святий.

-Не уявляю як би я впоралась, якщо б ти лишився у Потойбіччі.- Бель торкнулася його чорного хвилястого волосся.

-А я б не впорався без вас. Без тебе…- Прошепотів Ніко.- Дякую.

   Підбігли Вієро і Лелейн. Ельф дивився на елемент, не здатний звести з нього очей ні на мить.

-Якщо чесно, він майже не змінився.- Сказав Вієро, радісно посміхнувшись.- Але все ж таки, ми класна команда.