Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Що там сталося?- Злякано шепотіла Лелейн.- Прошу… Прокиньтесь… 

   Несподівано, Ніко поворухнувся, а через секунду різко розплющив очі, жадібно хапаючи повітря. Він не міг говорити, однак його погляд вже був прикутий до Мірабель. Через мить отямився Вієро. Він часто дихав, деколи кашляючи.

-Коли… вона прийде до тями?- Прохрипів Святий, підводячись з дивану.

-Зараз має.- Знервовано відповіла Лелейн, спостерігаючи за приладом, до якого була підключена Мірабель.- Що у вас трапилося?

-Катастрофа.- Дедве мовив Вієро, зиркаючи на Бель.

   Повіки Мірабель поворухнулися, а руки затряслися, наче їй снився кошмар. Лелейн щось клацнула на апараті і підбігла до неї, хапаючи за плечі. Її очі різко розплющилися і вона вскочила з дивану, наче торкнулася чогось гарячого. Лелейн допомогла їй встояти на ногах. Її ледве помітне хрипле дихання луною вдарилося об стіни кімнати. Мірабель озирнулася по сторонам,  зморщившись від пронизливого болю в руці. Місце укусу страшенно пекло, а коли вона опустила погляд на покалічену руку, не змогла більше мовчати.

-Що зі мною..?- Вона обережно опустилася на диван, пригадуючи все, що сталося у Потойбіччі.

-Ти в безпеці.- Запевнила її Лелейн.- Зараз оброблю твоє поранення і зроблю перев’язку.

-Це лише укус кота.- Мляво сказала Бель.- Нічого страшного.- Вона подивилася на Вієро, який розгублено осмислював те, що відбулося в гостях у Смерті.- Елемент… Він у тебе?

   Вієро лише обережно доторкнувся до своєї кишені і зрозумівши, що там щось є, швидко витягнув предмет. Прозора кришталева пляшка, всередині якої миготіла Священна Вода, здавалося, зачаровувала і давала зрозуміти, що все вийшло. Їм вдалося повернути дзеркального близнюка елементу в Елемстоун.

-Ви впоралися…- Заворожено промовила Лелейн, на мить забувши, що дезінфікує руку Мірабель. 

   Ніко мовчки спостерігав за елементом, а потім вийшов з кімнати, напевно, аби знайти знищений елемент і воскресити його. Вієро попрямував за ним, лишаючи дівчат удвох. Лелейн обережно прибрала кров з руки Бель, здивовано споглядаючи на дивні темні смужки, що вкривали майже всю руку. 

-Що це?- Мірабель скривилася від різкого болю, коли хотіла ближче роздивитися лінії.

-Не знаю.- Відповіла Лелейн.- Вперше таке бачу. Але…

-Але що?

-Коли елемент, неважливо якого Вищого Духа, прагне причинити смертному шкоду і йому це вдається, він залишає на його тілі знак, який в майбутньому має зіграти велику роль.- Пояснила Лелейн, перемотуючи їй руку.

-В твоєму тіла занадто багато потойбічної енергії.- Заговорив Ніко, повернувшись до кімнати і тримаючи в руках порожню склянку.- Ці лінії – наслідки цього. Думаю, вони з часом зійдуть. Хоча, Лелейн має рацію. Елементи здатні лишати свої мітки, але тільки тоді, коли прокляті. Так було з дівчиною, що повернула Книгу Життя назад у ріку.

   Мірабель повільно підвелася на ноги і підійшла до Святого.

-Час і нам повернути елемент у ріку.

-Я зроблю це сам.- Сказав Ніко.- Потрібен великий простір і багато сили. Ритуали такого масштабу можуть нашкодити вам.

-А в тебе не забракне сил на це?- Поцікавилася Лелейн.- По суті, ти досі помираєш.

-Я зроблю це. Не хвилюйся.

-Ти не підеш один.- Бель зазирнула у його очі кольору фісташки.- Ми маємо бути разом. До кінця.

-Коли ти перестанеш ризикувати життям заради мене?- Святий кинув на неї роздратований погляд.- Зі мною нічого не станеться, а ти…

-Що з тобою?- Голос Мірабель звучав налякано.- Наче зі мною розмовляєш не ти. Чому ти так вчиняєш?

-Можливо, Фаб’єн була права, коли просила не звикати до людей?- Ніко зітхнув.- Я лише намагаюся тебе захистити.

-І я. Що, як твоєї сили не вистачить? Це справа рук Вищих Духів, тому треба бути підготовленими до всього.

-Гаразд…- Мовила Лелейн.- Отже, щоб не сваритися, вчинимо так: Ніко, ти зробиш все, аби відновити Священну Воду у Колбі, а ми лише будемо поруч і якщо тобі знадобиться допомога, ми тебе підстрахуємо. Всі згодні?

-Що я пропустив?- До кімнати зайшов Вієро.

-Нічого особливого.- Відповіла Лелейн, чекаючи відповіді від Святого і Мірабель.

-Добре.- Погодився Ніко, висмикнувши з рук Вієро дзеркального близнюка.

-Що з ним?- Запитав Вієро, коли Святий покинув кімнату.

-Занадто турботливий.- Лелейн підійшла до приладів, перевіривши чи всі вимкнуті.- Що ж… Ходімо рятувати Елемстоун.

   Ніко першим спустився по ліанах, які минулого разу доставили їх до столиці. Полювання на голову Мірабель і Вієро досі тривало, тому Святий чудово розумів який це для них ризик. Наступним з’явився Вієро. Він тривожно оглядівся по сторонам, прикриваючи обличчя каптуром. Ця ідея була йому не до вподоби, однак самому лишитися в сховищі Лелейн і не допомогти друзям у цій справі він не міг. Через декілька хвилин, коли спустилися і дівчата, Ніко змусив себе змиритися з тим, що вони постійно прагнутимуть йому допомогти не шкодуючи власних життів і попрямував у сторону лісів, туди, де б їх точно ніхто не помітив. Мірабель всю дорогу кидала на нього схвильовані погляди. Вона мала поговорити з ним, дізнатися куди подівся Ніко, який завжди підтримував і розумів її. Думаю, Святий занадто нервував через них, а його і її почуття один до одного могли зіграти з ними злий жарт. Як, власне, колись сталося з Х’юго, але це зовсім інша історія. 

   Вони йшли мовчки, деколи перевіряючи, чи ніхто не ув’язався за ними. Мірабель постійно смикала свою сумку, де були сховані обидві частини одного елементу, прислухаючись до звуків природи і Доліфів. Повільно наставала ніч і тільки в ній мало залишитися те, що повинно було статися у Летючих Лісах. Бель подивилася у нічне небо, де Діри – тіні виглядали ще страшнішими ніж зазвичай. Ліси поступово ставали густішими, а їх коріння, що левітувало у повітрі, в темряві скидалося на зграю змій. 

-Нагадайте, чому ми робимо це вночі?- Пошепки мовила Лелейн.