Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Коли ти помираєш, не важливо по-справжньому чи ні, ти боїшся. Ти не відчуваєш більше болю, лише нескінченний спокій, який наводить жах. Тобі здається, що крім тебе нікого не лишилося і тепер ти мусиш прийняти це і подякувати за життя, яке б воно складне не було. 

   Мірабель розплющила очі. Вона зовсім не відчувала свого тіла, тільки невластиву їй свободу і бажання взлетіти. Бель розгублено кліпала очима, згадуючи де вона і чому тут опинилася. Перед собою вона бачила лише світло. Білий простір поглинав її всю. Мірабель опустила очі на ноги, але переконавшись, що під нею те ж світло, що й скрізь, вона озирнулася в надії побачити хоча б щось. Ніко приходив до тями, намагаючись за щось вчепитись, аби підвестися, однак у цьому вимірі були лише вони і світло. Вієро розгублено дивився навкруги, жмурячись від яскравого сяйва. В голові гуділо і нестерпний звук змушував лягти на підлогу, затуляючи вуха. 

   Однак крім цих трьох у безкрайому просторі було дещо ще. Річ, на яку Мірабель звернула увагу одразу. Це були поодинокі темно-червоні двері з чорними розводами, на яких красувалася золота масивна ручка. Двері самотньо стояли у порожнечі, наче чекаючи, поки їх відчинять. 

   Бель почула тиху лайку Ніко, який не спускав з дверей бентежного погляду. Він допоміг Вієро встати і попрямував до Мірабель.

-Отже, ми мертві?- Хриплим голосом запитав Вієро.

-Очевидно, що так.- Мовила Мірабель, спостерігаючи за тим, як Ніко над чимось міркує.

-Я думав, що буде гірше.- Вієро підійшов до Святого.- Чого ми чекаємо? 

-Ці двері виведуть нас або справді у пекло, або до Смерті, про яку я знаю лише з казок і з розповідей Хранительки Священної Блискавки у Колбі.- Голос Ніко звучав тихо.- До того ж, немає стовідсоткової гарантії на те, що за дверима не рай чи щось таке. 

   З цим йому точно не варто було перейматися. Я особисто попіклувалася за «рай». Хоча… Щось я відволіклася. 

-Є лише один спосіб дізнатися.- Вієро різко смикнув за золоту ручку і двері зі скрипом відчинилися.

   Здійнявся шалений вітер, який дмухав звідти, куди вели ці двері. Ніко взяв Мірабель за руку, повільно заходячи у новий світ, який лякав і манив одночасно. Бель схвильовано озиралася по сторонам, відчуваючи що попереду чекає щось не дуже хороше. Переконавшись, що Вієро поруч, вона поглянула на двері, які зникли на її очах. 

   Вони опинилися у місці, що скоріше нагадувало світ після жахливого апокаліпсису ніж пекло. В сіро-чорному небі хмари скручувалися у вихори, які деколи освітлювалися блиманням блискавок. Вдалині виднівся темний замок, окутаний майже повністю у страхітливий туман. Навкруги не було ні душі, лише завиваючий вітер і голосні надокучливі звуки кота, які доносилися навіть до них. Чорні гори вкривалися сухими деревами, а їх пожовкле листя грало музику, через яку ставало не по собі. Попереду можна було помітити лабіринтоподібну стежку, яка вела до самого замку через високі зарості з шипами. 

-Гаразд…- Прошепотів Ніко.- Ніхто не має дізнатися, що тут Святий. Це зрозуміло?

-Так.- В один голос відповіли Вієро і Мірабель.

-Чудово.- Святий попрямував до лабіринтів, минаючи темні пагорби і кущі.

-Даремно ми це зробили.- Говорив до себе Вієро, паніка охорнула його своїми крижаними кігтями.- Ми точно назавжди залишимося мертвими.

-Заспокойся.- Сказала йому Мірабель, різко сіпнувшись від несподіваної блискавки над замком.- Ходімо… З нами Ніко.

   Похмурі доріжки вели їх до величного мешкання господаря цього світу, минаючи кам’яні статуї, які вже осипалися, а висока рослинність інколи чіплялася до одягу, лишаючи на тіла подряпини. Ніко йшов першим, деколи озираючись на Вієро і Бель. Він виглядав занепокоєним і уривчасто дихав, постійно смикаючи своє волосся.

-Все добре?- Поцікавилася Мірабель, легенько торкаючись його руки.

-Так… Тобто…- Він підняв очі на замок.- Майже прийшли.

-Ти щось приховуєш від мене? Це стосується нашої удаваної смерті?

-Це великий ризик для вас, Бель.- Мовив Ніко через хвилину після мовчання.- Якщо ми дійсно в гостях у Вищого Духа, то це дуже серйозно і я хочу, щоб ви виконували те, що я вам кажу.- Він промовив це голосно, аби Вієро теж почув.- Якщо я кажу мовчати, ви мовчите, а якщо я скажу тікати…

-Ми маємо втекти.- Доповнила Бель.

-Тож, правило лише одне,- підсумував Вієро.- У всьому тебе слухати.

-Ти ж знаєш, що я не втечу.- Прошепотіла до Ніко Мірабель.- Тепер точно ні.

-Послухай.- Він зупинився, зупиняючи і її.- Це навіть не обговорюється. Я не дозволю, щоб з тобою щось сталося.

-Якщо я так багато для тебе значу, чому ти робиш вигляд, що…- Вона на мить замовкла, обдумуючи те, що щойно сказала.- Що… нічого не було?

-Ти хочеш поговорити про це тут?- Роздратовано запитав Ніко.

-Я лише…- Вона відвела від нього погляд, а потім злякано вчепилася в його руку.- Де Вієро?

   Вієро дійсно ніде не було. Ця жахлива темрява не дозволяла бачити і на метр вперед. Мірабель тяжко дихала, вже уявивши собі найгірше. Вона випустила руку Ніко, попрямувавши в протилежному напрямку від замку. Бель зазирала у кожен поворот і прохід, а її тіло все більше вкривалося болючими подряпинами. Вогонь, який линув з її руки і мусив допомагати у пошуках, робив тільки гірше. 

-Вієро!- Не витримала вона, закричавши так голосно, що чорні птахи, які спочивали на деревах, підлетіли до неба.- Вієро!

   Щось мокре в її очах жадало опинитися назовні, але Мірабель намагалася прогнати страшні думки, часто кліпаючи очима. Бель впала на землю, стомлено опустивши погляд додолу. Тихі кроки Святого заспокоювали її, однак сама думка про те, що могло статися з Вієро, змушувала її трястися від страху. Вона відчувала, що не здатна допомогти йому, захлинаючись від власної безпомічності. 

   Щось яскраве освітило все навкруги. Мірабель підняла очі на небо і ледве не втратила свідомість, побачивши там Святого у масці. Його сяйво засліплювало і вона ледве дихаючи підвелася на ноги, спостерігаючи за тим, як Ніко шукає Вієро у цих лабіринтах. Він кружляв над заростями, лишаючи після себе цілющий пилок.