Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Коли Ніко опинився у Білому Палаці, перше, що він зробив – це підійшов до скульптури молодого юнака, у якого руки розміщувалися таким чином, наче він щось тримав. Було зовсім тихо і лише шелест крил метеликів порушував цю тишу. Білий Палац зустрічав Святого з великими рожевими бутонами півоній, якій були висадженні по периметру круглої зали з куполоподібним прозорим дахом разом з іншими квітами.  

-Як ти міг не розказати мені про таке?- Прошепотів Ніко до скульптури.- Що з усіма вами не так?- Він заглядав юнаку в очі, наче чекаючи, що той до нього заговорить.- Точно… Ти ж взагалі ніколи не розмовляв зі мною.

   Однак дива не сталося. Святий був розгубленим і не знав що має робити далі. Теорія з дитячою казкою не зовсім йому подобалась, він не вірив у існування третього Вищого Духа і у дзеркального близнюка елементу, але він досі був живим, а отже було те, у чому він або помилявся, або чогось не знав.

-З поверненням.- Почувся жіночий голос позаду нього.- Хоч ти і не надовго.

-Фаб’єн,- сказав Ніко, повертаючись до милої дівчини із блактно-фіолетовим волоссям, яка була вдягнена у довгу світло-синю сукню.- Я хочу побути наодинці.

-Ти щойно говорив із скульптурою Природи. Ти впевнений, що тобі не потрібен співрозмовник?

-На мої запитання відповіді має лише Природа.- Тихо мовив Ніко.- Не думаю, що ти зможеш допомогти.

-Я знаю що відбувається.- Свята підійшла ближче до нього.- І так, я не зможу відповісти на всі запитання, але порада тобі точно не завадить. Прогуляємось?

   Вона направилася в сторону довгого коридору, що виводив до пахучого саду, де за легендою Природа і Почуття створили Святих. В саду росли широколисті високі дерева, які вкривалися білими квітами, а мармурові доріжки приводили до невеличких будівель із загостреними дахами, де кожен із Святих міг дати волю своїй фантазії для створення чарівних істот. Щоправда, після того, як Білий Палац був розділений рікою «Вада і камінь», Святі не поверталися до своїх майстерень. 

-Чи міг він справді не знати про те, що сталося з його елементом?- Говорив Ніко, прислухаючись до співу птахів.- Якби ми тільки знали де він зараз.

-Я думаю, що Смерть могла підлаштувати це таким чином, щоб Природа дізнався про викрадення Священної Води у Колбі лише перед створенням Елемстоуна.- Припустила Фаб’єн.- Вона жадала бачити провал і програш в очах Природи і Почуттів. 

-Чому вони ніколи не розповідали про неї?- Не розумів Святий.- Нам вони довірили охорону цілого світу, а про Смерть забули розказати?

-Напевно, вони хотіли вберегти тебе від цього.- Невпевнено відповіла Хранителька Священної Блискавки у Колбі.- Усіх нас. А ми мовчали, бо знали на що вона здатна і не хотіли вплутувати тебе у давно захоронену історію.

-Так… А насправді стерегтися треба було їх.- Святий на мить замовк.- Зачекай, ти знала про Смерть?

-І навіть бачила її на власні очі. Перед тим, як знищити усі згадки про неї, вона була великою частиною історії нашого стражденного світу. Вищі Духи не любили говорити про Смерть, але до вигнання Першого Святого вони розповідали про його подвиги, пов’язані з нею кожному новому поколінню елемстоунців. Деколи це сильно дратувало. Хоча…- Свята спохмурніла на очах.- Ти й сам помітив як багато Перший Святий значив для них.- Вона затримала секундний погляд на шрамі Ніко, перш ніж продовжити говорити.- А ще ти не маєш звинувачувати їх у тому, що сталося з Елемстоуном. Це виключно провина людей. Вони – причина всього, що тут відбулося. Я завжди знала, що їм не можна довіряти. 

-Чому ти так категорично ставишся до них?- Спантеличено сказав Ніко.- Не всі з них погані.

-Колись дуже давно, коли Прірва Сандри ще була процвітаючим королівством, там проживала древня родина метафізентійців, яка брала своє коріння з першого дня, як тільки Природа і Почуття наділили людину частинкою свого дару.- Мовила Свята.- Вони залишили Коронарні Ліси і переїхали до Прірви Сандри, бажаючи допомагаючи розбудувати країну. А Святий, хто заснував Прірву Сандри і створив її жителів, завжди був очікуваним гостем у їх чудовому маєтку.

-Х’юго.- Прошепотів Ніко.- Мій попередник. 

-Так. Він там проводив часу більше ніж у Білому Палаці і постійно підносив тій родині дари.- Вона на секунду задумалась.- І одного разу Х’юго подарував їм самого себе.

-Що?- Не розуміючи нічого перепитав Ніко.

-Він подарував їм свою Алу і прийняв рішення вознестися до рівня Вищого Духа.- Фаб’єн говорила повільно і сумно.- Так звучить моя найбільша брехня.

-Я знав причину його вигнання, але про те, що він віддав свою Алу, я вперше чую.- Зізнався Ніко.- Почекай, брехня?

-Він сказав мені, що ті люди стали для нього рідними, тому він хотів віддячити їм за те, що надихнули його на досягнення більших висот і дозволили отримати все, про що він колись мріяв. Насправді цією мрією не було бажання вознестися до рівня Вищого Духа. Ні… Він прагнув подарувати вічне життя своєму коханню, позбувшись таким чином безсмертя.  

-Авжеж.- Зрозумів Ніко.- Це люди підштовхнули його на думку про те, що з нього міг би вийти чудовий Вищий Дух, який здіснить все задумане, чи не так?

-Так. Але вони навіть не здогадувалися до яких думок можуть навести Х’юго їх слова. Людина, до якої він відчував дещо більше ніж любов, померла церез це. Те почуття могло зрівнятися з коханням наших Вищих Духів. Але… Тоді вони забрали в мене не лише друга…

-Я зрозумів до чого ти ведеш.- Хранитель Заповітного Білого Вугілля перевів погляд на свою майстерню.

-Тобі не слід будувати зі звичайними смертними занадто довірчі стосунки.- Свята доторкнулася до його руки.- Я не хочу втратити ще й тебе, Ніко. 

-Мірабель справді хоче допомогти мені.- Ніко перевів погляд на Фаб’єн.- Я відчуваю щирість її намірів і не можу покинути їх у такий відповідальний момент.

-Тоді чому ти тут?- На її обличчі з’явилася світло-бузкова залізна маска, яка посередині мала тріщину у вигляді блискавки.- Дивись, не заграйся.- Вона готова була вже іти, але востаннє поглянула на Ніко.- Не знаю чому ти після стількох років вирішив спуститися до смертних, але я вже знала Святого, який мав справу зі Смертю і який кохав звичайну людину. Не повторюй його помилок. І нехай щастить з елементом.