Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Можливо, справа у тому, що ти тільки те і робиш, що сидиш і теревениш?- Лелейн кинула на нього незадоволений погляд.

-Що, як Бель права і це лише дитяча казка?- Він взяв іншу книгу.- Якщо так подумати, це справді безглуздя. 

-Але казка - все, що у вас є. Визнай це.

-Я не знаю. Все занадто складно. Ми рятуємо забагато чого. Дві людини на таке не здатні.

-Дві?- Лелейн нахмурилася.

-Я і Бель.- Пояснив Вієро.- Ми маємо врятувати Священну Воду у Колбі, життя Святого і Елемстоун від руйнації. А ще маємо врятувати себе від старших брата і сестру. Чи не занадто для таких, як ми?

-Якщо чесно, то так.- Вона сіла біля нього.- Це занадто для двох. Але нас більше.

-Про що ти?

-Я буду з вами.- Вона посміхнулася.- І Ніко теж. Адже він досі живий. 

-Інколи мені здається, що було б краще, якби я помер аніж наражати вас на небезпеку.- Вієро опустив очі на безліч розкиданих на підлозі книг.- Мірабель вони не можуть забрати. А без мене вам було б легше.

-Не кажи так. В цій битві ви не помрете. Ніхто з вас. От побачиш!- Лелейн перевела погляд на свою форму, яку колись отримала від Королівської Гвардії.- Лише вони несуть відповідальність за скоєне. І вони будуть покарані.

-Ти справді в це віриш?

-Так.- Вона стиснула плечима.- Що поганого у вірі в справедливість?

-Може те, що її не існує?

-Існує. Треба лише навчитися помічати.

-Якби вона існувала, хорошим людям не доводилося б страждати.- Мовив Вієро.- Якби справедливість справді була, ми б мали можливість запобігти війні. Що ж це за справедливість, що лишає без шансу на порятунок правди і добра?

-Це не так.- Очі Лелейн заблищали.- Вона з’явиться тоді, коли ти зовсім її не чекаєш. Навіть якщо проявом справедливості буде твоя смерть.

-Що ж.- Вієро глибоко зітхнув.- Схоже, кохання і справедливість працюють в команді.

-Чому ти так думаєш?

-Вони приходять у неправильний момент, змушують страждати, а в кінці ти помираєш. І в них давно ніхто не вірить.

-Сумно, але так і є. В кінці нас всіх чекає смерть.- Погодилася Лелейн.- Але вона буде не марною. Вона буде на згадку про те, що справедливість і кохання досі існують. Нехай про це знатиме лише твоя душа.

-В кінці нас всі чекає смерть…- Повторив він її слова, підозріло задумливо поглянувши на Лелейн.- Але що, як нам померти до того, як буде запізно рятувати світ?

-Напевно, тобі вже слід відпочивати.- Вона піднялася і попрямувала на перший поверх.- Я покажу тобі кімнату.

-Лелейн!- Вієро дивився на неї з такими очима, наче вигадав щось неймовірне.- Я знаю як дізнатися про те, чи є Смерть насправді.

-Дісно?- Це було досить несподівано для неї.- І як?

-Що потрібно зробити для того, аби зустрітися зі Смертю? Є лише один варіант відповіді.

-Померти…- Прошепотіла Лелейн і в кімнаті повисла миттєва тиша.- А як же…

   Лелейн радісно застрибала від цієї дивної, але єдиної ідеї. Вона підбігла до Вієро, смикаючи його за руки.

-Ти геній!- Закричала вона.- Я знаю що нам робити далі!

-Звучить божевільно, але має спрацювати.- Сказав Вієро.- Треба негайно розказати про це Ніко і Мірабель.

-Розказати про що?- Почувся голос Бель десь знизу. 

-Ви прийшли?- Вієро швидко спустився на перший поверх і по його радісних очах було видно, що вони щось вигадали.

-Що сталося?- Здивовано запитала Мірабель.

-Ми знаємо як зустрітися зі Смертю.- Пояснив Вієро.- Але, боюсь, ця ідея не дуже вам сподобається. 

-Ви все ще думаєте, що зустріч зі Смертю – наш єдиний шлях?- Бель розчаровано поглянула на Вієро.

-Ти маєш погодитися,- заговорила Лелейн.- Якщо справді хочеш допомогти нашому світу.

-Кажіть.- Мовив Ніко, готовий уважно слухати Вієро і Лелейн.

-Вам треба померти.- Сказала Лелейн і від її слів Бель ледве не впала.- Звичайно, ненадовго.

-Що?- Шоковано перепитала Мірабель.

-Єдиний варіант дізнатися про те, чи існує Смерть насправді – це померти. Так ми точно знатимемо в якому напрямку рухатися далі.- Вієро з надією в очах дивився на Бель.

-Я приготую відвар, який зупинить ваші серця на деякий час.- Лелейн підійшла до своїх банок з рідинами, які обережно були розкладені по полицях.- Але в будь-який момент я можу повернути вас. Якщо бачитиму, що щось не так.

-Ви зараз серйозно?- Мірабель не могла в це повірити.- Це неабиякий ризик. Що, як нічого не вийде і ми залишимося мертвими назавжди? 

-Ти сумніваєшся в моїй здатності приготувати відвар?- Лелейн вказала на величезну кількість пробірок, розчинів і сухих трав.- Я знаю що роблю.

-Можливо, нам щось скаже Святий?- Запропонував Вієро.

   Ніко задумливо спостерігав за розмовою, намагаючись прийняти правильне рішення. Він лише прибрав зі свого обличчя надокучливе волосся і обвів поглядом всіх присутніх.

-Я маю повернутися на Санктичні гори.- Він трохи помовчав.- Мені треба подумати.

   В наступну секунду його тіло вкрилося білими полотнами, а на обличчі з’явилася сумна маска. Замість ніг був пилок, який підтверджував те, що перед ними дійсно хранитель елементу. Ніко тяжко дихав, розуміючи, що сили покидають його з кожним наступним днем. Перед ними засяяло біле світло, що охопило всю кімнату, а через мить Святий зник. Так само, як і його сяйво.

-Принаймні ми точно знаємо, що він Святий.- Спробував розрядити ситуацію Вієро.

-В тебе були сумніви?- Здивувалася Лелейн.

-Я сумніваюся навіть у собі.- Відповів Вієро і залишив дівчат наодинці. 

-Він повернеться?- Видавила з себе Мірабель.

-Йому не легше ніж нам.- Лелейн доторкнулася до її плечей.- В першу чергу він думатиме про вашу безпеку. Такі в нас Святі.

-Я хочу відпочити.- Виснажено прошепотіла Бель.

-Ходімо. Я проведу тебе до кімнати.- Сказала Лелейн.

   Хранитель Священної Води у Колбі не просто так зник того вечора. Він мав обдумати все, що відбулося і зрозуміти що робити далі. Його дар залишав бажати кращого, однак якщо справа стосувалася життя жителів Елемстоуна, він повинен був думати про них.