Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Ні, це якась маячня.- Мовив Ніко після довгої паузи, яка повисла як тільки Вієро закінчив розповідати казку.- Природа б сказав мені.
-Питання в тому, чи знав Природа взагалі.- Припустила Лелейн.
-Хіба це можливо?- Здивувався Вієро.- Невже він міг не помітити, що один з його елементів втратив половину своєї здібності?
-Не міг, однак…- Святий втомлено зітхнув.- Принаймні це пояснює те, що я досі живий.
-Перепрошую, але зараз ви обговорюєте дитячу казку.- Нарешті заговорила Мірабель.- Чи не здається вам це дещо… дивним?
-Це все, що у нас є.- Відповів Вієро.- Якщо ти маєш кращу ідею, ми тебе уважно вислухаємо.
-Я лише хочу сказати, що ми не повинні покладати великих сподівань на історію перед сном.
-Ти давно тримала в руках скрипку?- Вієро наблизився до Бель.
-А чому ти питаєш?
-Тому ,що в тебе кепський настрій. Зазвичай це відбувається тоді, коли ти довго не граєш на скрипці.
-Просто… Я не знаю що мені робити.- Зізналася Мірабель.- Всім нам. А зважаючи на те, що моя голова найцінніший скарб для елемстоунських вбивць, Ліафарів і звичайних мешканців, то стає ще гірше. Я лише хочу зашкодити знищенню Елемстоуна і повернути цей елемент. Однак потім я згадую про війну, яка вже на порозі.
-Ми постійно повертаємось туди, звідки починали.- Прошепотіла Лелейн, уважно дивлячись на Мірабель.
-Так. Здається, що виходу із цих суцільних катастроф просто не існує.- Бель перевела погляд на Вієро.- Саме тому я не можу вірити казці.
Мірабель доторкнулася до сумки, яку оберігала як зіницю ока.
-Де тут вихід?- Мовила вона через мить.
-Ти нікуди не підеш.- Ніко торкнувся її плеча.- Забула? За тобою полюють.
-Дай мені спокій… Святий…- Вона кинула на Лелейн питальний погляд і та вказала їй на прозору широку трубку, яка ховалася за сходами.- Дякую.
Мірабель схопила зі спинки крісла короткий плащ чорного кольору з велетенським капюшоном і направилася до виходу. Як тільки Бель підійшла до скляного тунелю, той одразу піднявся, дозволяючи їй зайняти правильне місце. Вона повільно стала на неоново-зелену цяточку і її різко накрила трубка, змусивши Бель сіпнутися. Всередині дивного підіймача Мірабель бачила тільки безліч різноманітних кнопок, хоча ззовні він був абсолютно прозорим. Через мить вона відчула, як плита під її ногами почала рухатися і повільно підійматися наверх.
-Що це з нею?- Запитала Лелейн, коли Мірабель вже не було видно.
-Схоже, вона налякана.- Вієро все ще дивився на прозору трубку.- І досі зла на Ніко.
-Неймовірно.- Роздратовано сказав Ніко.- На мене ображені обидві.
-Дай їй час. Вона все обдумає і перестане винити у всьому тебе.- Підбадьорив його Вієро.
-Я не можу лишити її одну.- Ніко підійшов до скляного підіймача.- Може статися все, що завгодно. А ви лишайтеся тут і думайте про те, як нам потрапити на прийом до Смерті, якщо вона, звісно, існує.- Над ним опустилася трубка і той зник так само, як Бель.
-Може йому ще Природу знайти?- Фиркнув Вієро.
-Він правий.- Сказала Лелейн своїм тонким голосом.- Нам потрібно щось вигадати. І чомусь мені здається, що якщо ми знайдемо дзеркального близнюка Священної Води у Колбі, його сила допоможе воскресити елемент.
-Я спитаю в тебе дещо, а ти пообіцяй, що відповіси чесно.- Тихо мовив Вієро, не зводячи з Лелейн очей.
-Гаразд.
-Чому ти так легко погодилася допомогти нам?
-Все, що відбувається проти сучасних монархів, відбувається за моєї участі.- Вона посміхнулась.- До того ж Святий пообіцяв мені крила.
-Крила? Зачекай… Він вас створив? Ліафарів?
-Колись давно-давно. Мене ще тоді не було. І тебе.
-Оце так сюрприз.- Вієро здивовано закліпав очима.
-Досить теревенити.- Лелейн вказала на другий поверх.- У мене безліч книг, які можуть допомогти нам у цій справі.
І поки Лелейн і Вієро намагалися довести, що казка про Смерть зовсім не казка, Мірабель самотньо блукала вулицями столиці Летючих Лісів, закутавшись у плащ, який ледве сягав її талії, однак закривав обличчя. Навколо все здавалося сірим і похмурим, хоча всередині Бель відчувала себе приблизно так само. Їй хотілося повернути часи, коли вона грала на концертах, або виступала в ролі диригента для оркестру. Ті часи, коли вона проводила час з найкращим другом, а не Святим. А ще Бель сумувала за мамою. Вперше вона відчула як сильно її не вистачає. Вона думала над тим, як би вчинила королева Фіна, дізнавшись про жахливі і безжальні плани її старшої доньки.
В роздумах Мірабель не помітила, як дійшла до кам’янистої місцевості з великою кількістю рослин і Доліфів, що літали над великими бутонами блакитних квітів. До неї донісся шум води, який більше скидався на літній дощ. Бель пройшла трохи далі, знявши з себе плащ. Навколо не було ні душі, а чарівний захід сонця робив це місце ще більш атмосферним, ідеальне для довгих і важливих роздумів. Через декілька секунд перед нею постав великий водоспад, кристалічна вода якого краплинками лягала на Мірабель. Гострі скали, обвиті мохом і вже знайомими ліанами вкривалися товстим шаром води, що із шумом падала у озеро.
-Як гарно…- Тихо сказала Бель, не в змозі відвести погляд від водоспаду.
Вона поклала сумку на вологу траву, накривши зверху плащем. Мірабель розшнурувала корсет і зняла з себе свою сукню, лишаючи тільки білизну. Вечоріло і на яскраво-помаранчевому небі, яке зливалося з волоссям Бель, вже можна було розгледіти молодий місяць і поодинокі зорі. День пролетів непомітно. Мірабель повільно зайшла у водойму, що крижаною водою просочилося крізь її шкіру. Водойма не була сильно глибокою, а ближче до берега діставала лише колін. Вона глибоко зітхнула і поплила до самого водоспаду. Свіже повітря стало для неї джерелом очищення від всіх поганих думок, що останнім часом так часто з’являлися в її, ще досі на плечах, голові. Вибачте, не могла не пожартувати.
Холодна вода стікала її волоссям та обличчям і в той момент Бель не думала ні про що. Були лише вона і вода. Невеличким рухом руки вона змусила воду закружляти навколо неї, утворюючі різноманітні форми. «Що може бути краще за воду?»- Думала вона.- «І чому я постійно користуюся вогнем?».
