Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Ви пошкодуєте про те, що відвернулися від мене. Вашому світові не судилося існувати. Я про це подбаю.

   Смерть ображеною повернулася у Потойбіччя, розмірковуючи над тим, як завадити Природі і Почуттю і їх грандіозним планам про неймовірне майбутнє. Її дратувало їх безмежне кохання і їх небажання спілкуватися з нею. Ця образа тягарем опустилася на Смерть, вона розлючено думала над глузливими словами Вищих Духів і повірити не могла як їм вистачило сміливості запропонувати їй довести те, чи зможе вона відмовитися від самої себе. Минув деякий час, перш ніж Смерть вигадала щось таке, що змусило б Почуття і Природу страждати. І одного разу їй спала на думку ідея, як саме не дати їм створити ідеальний світ, де вони будуть ще щасливішими. Тож, Смерть покликала найцінніший елемент – Чорного Кота, наказавши йому викрасти один з елементів Природи чи Почуття. Той негайно покинув Потойбіччя, виконуючи наказ Смерті.

   Смерть знала, що навіть без одного елемента їм не вдасться створити власний світ разом. Вона вирішила діяти. Коли Чорний Кіт повернувся із виконаним завданням, спершу вона не повірила своїм очам.

-Мій хороший.- Вона взяла у нього кришталеву склянку, наповнену прозоро-блакитною рідиною, що мерехтіла і виблискувала, залишаючи на склі перлисті плями.- Священна Вода у Колбі…

   Елемент виглядав таким гарним, що в голові Смерті промайнула думка не робити те, що вона задумала, але образа була сильнішою за її світлу частину душі. Вона висмикнула срібну кришку і вилила всю рідину, не лишаючи ні краплини. Однак якою ж було її здивування, коли склянка знову наповнилася Священною Водою. Смерть одразу ж спробувала позбутися і тої рідини, але знову спроба виявилася марною.

-Нічого не розумію.- Вона с усієї сили жбурнула Священну Воду у Колбі на підлогу, а на ній навіть не з’явилося і подряпини.

   Здогадавшись, що елемент неможливо пошкодити просто так, бо ж її коту можна було б лише перерізати горлянку, аби він перестав функціонувати, Смерть вигадала дещо не менш жахливе ніж її попередній план. Вона провела декілька днів у пошуках, поки не віднайшла спадок, який дістався їй від Хаосу – Сувій Руйнації, в якому були зібрані найпотаємніші закляття, як темні, так і ті, що приносили радість. І щось мені здається, що коли Луї вдалося витягнути з ріки «Вода і камінь» Корону для Лібера, він користувався закляттям саме з цього сувою. Навіть не питайте як він до нього потрапив. Але не це мене лякає найбільше. Окрім Луї хтось ще знав про існування Сувою Руйнації, бо витягнув Священну Воду у Колбі і заховав у Лондоні. Але зараз не про це.

   Отже, Смерть вирішила діяти рішуче. У Потойбіччі, в своєму царстві, де вершилися долі жорстоких душ, вона віднайшла місце, яке було ідеальним, щоб покінчити з прекрасними мріями Природи і Почуттів – Галявину Кісток. По ній, де тільки не глянь, росли дерева, що повністю покривалися кістками, від стовбура до листків, а земля скидалася на потріскану шкіру змії. Чесно кажучи, жахливий вигляд мало те місце. Але це Смерті і було потрібно. Вона опустила Священну Воду у Колбі додолу і обережно розгорнула сувій. Він довгою пожовклою стрічкою покотився по землі, змусивши Смерть ще довго знаходити потрібне закляття. Дмухнув холодний вітер, після якого почувся звук брязкання кісток, який наводив порожнечу і страх водночас. 

   Вона знала, що елемент Природи їй не знищити, але послабити було досить можливо. А якщо елемент втрачав свою силу, це могло призвести до поганих наслідків. Смерть направила темну енергію на Заповітне Біле Вугілля, промовляючи слова незрозумілою мовою. Крізь її бліді руки лилася чорна матерія, що туманом лягала на Галявину Кісток, поглинаючи дерева і зосереджуючись навколо елементу. Закляття вразило Священну Воду у Колбі з такою силою, що посередині склянки з’явилася тріщина. Вона ставала все більшою, розділяючи елемент на дві частини. Перед Смертю постало два дзеркала у срібних рамах, які потемніли чи то від віку, чи то від погляду Смерті. Спершу в них вона бачила тільки себе, але її увагу привернув елемент, що з гучним звуком розбитого скла розколовся на двоє. Обидві частини піднялися ввись і опинилися в дзеркалах, скло від яких посипалося на суху землю.

-Вдалося?- Скрипучим голосом промовила Смерть, дивлячись то на один елемент, то на інший.

   Таким чином Священна Вода у Колбі була розділена Смертю, що поділила силу елементу Природи на дві частини, тим самим послабивши його. Закляття Дзеркальних близнюків створило для елемента близнюка, що був ідентичним з ним і у ньому зосереджувалося половина енергії Заповітного Білого Вугілля. Тепер Смерть сподівалася, що марення Почуттів і Природи розіб’ються вщент.

   Вона прийшла до свого замку, попросивши Чорного Кота повернути один з дзеркальних близнюків Природі. Їй хотілося дивитися на те, як Вищі Духи страждатимуть від того, що нічого не вийшло і їм ніколи не вдасться побудувати ідеальний світ, в якому вони стануть ще щасливішими. Вона хотіла стати свідком їх краху. І вона стала, бо Елемстоун виявився ще тим випробовування для її кривдників. 

   Другу ж частину елементу Смерть залишила собі на згадку про те, що може статися, якщо зіпсувати зв’язок із самою Смертю. Вона буквально мріяла про день, коли бачитиме сумні, сповнені невимвного болю, обличчя Природи і Почуттів і зловтіхатиметься з цього, адже вони з нею вчинили не краще. Хоча у Смерті завжди різні поняття про краще і гірше.

   В будь-якому випадку, після повернення Чорного Кота, Смерті лишалося чекати, коли ті надумають створити власний світ. Минуло небагато часу з тих пір і в один день це все ж таки сталося. Для Природи і Почуттів цей дань мав стати особливим, початком нової ери, нового життя. 

   Сонце стояло високо в небі і безодня над Тихим океаном, де вперше зустрілися закохані Вищі Духи, зовсім не була такою, як минулого разу. Океан спокійно приносив і відносив хвилі, а сонце лагідно гріло землю своїм промінням. Почуття і Природа дивилися на темно-синю воду, тримаючись за руки. Здавалося, що вони не бачили нічого, окрім зеленого і червоного-помаранчевого сяйва один одного. Та десь неподалік було ще одне сяйво – чорне. Смерть задоволено дивилася на них, причаївшись неподалік їх безмежних, сповнених надії мрій, з нетерпінням чекаючи на тріумф.