Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Крокодилові ці силуети нагадували малюнки крейдою на асфальті в місці, де стався злочин, де знайдено труп; він ніяк не міг позбутися недоречної асоціації. У жителів Раа Печера Тисячі Тіней повинна була викликати, мабуть, шанобу.

— Слухай, а чому вони такі здоровенні?

— По-перше, це ж проекція, — пошепки озвався Тимор-Алк. — А по-друге… пращури були десь утричі вищими за сучасних людей.

— Що?!

Крокодил пригадав скелет, бачений у приміщенні суду.

— Ну так. А ти не знав?

Поряд зупинилася група дітей із викладачем.

— Зверніть увагу, як тут виставлене світло. В давнину, звичайно, ніякого світла не було, лише смолоскипи чи багаття. Людські фігури дещо викривлені, тому що це… який тип проекції, хто скаже?

— Центральна…

— Однокрапкова, тому що багаття можна вважати крапкою…

Ніхто не намагався торкнутися стіни, хоча б крадькома. «Виховані діти», — подумав Крокодил.

— Проекції чоловіків легко відрізнити від проекцій жінок. Чоловік під час проектування завжди ставав обличчям до вогнища, а жінка — впівоберта до стіни. Тому на проекціях чоловіків ми бачимо пряме зображення, а на жіночих фігурах — напівпрофіль…

Човгаючи ногами й витріщаючись, натовп екскурсантів підібрався ближче.

— Печери не використовували як житлові приміщення; клімат Сірої Скелі, як ви пам’ятаєте, завжди був дуже м’яким, людині достатньо було встановити намет від дощу…

— І туалет, — сказало найменше з дівчаток. — Щоб ніхто не бачив, як він туди ходить.

Хлопчаки засміялися.

— Можна спитати? — ще одна дівчинка піднялася навшпиньки й витягнула вгору обидві руки.

— Звичайно.

— Скажіть, — дівчинка сильно знизила голос, але лунка печера однаково розносила по кутках кожне сказане слово, — цей от зелений парубок — він напівкровка?

Екскурсанти на чолі з учителем вирячилися на Тимор-Алка. Той удав, що вивчає силуети на стінах.

— Так, — сказав учитель. — Звичайно. А тепер я прошу вас усіх подивитися на стіну, знайти тінь якої-небудь однієї людини й спитати себе: а чи не мій це далекий пращур?

Крокодил повернувся й попрямував до виходу. Печера була величезною, заплутаною, складною, і, якби не всюдисущі вказівники, він давно заблукав би; Тимор-Алк ішов слідом.

Ззовні накрапав дощ, теплий і повільний, ласкавий, літній. Такий, від якого рятує простий намет.

— Тобі, мабуть, у школі перепадало? — крізь зуби спитав Крокодил.

— А я не вчився в школі. Дистанційна освіта.

— У вас так можна?

Тимор-Алк знизав плечима:

— Якби я не захотів проходити Пробу, міг би взагалі з дому носа не показувати.

Вузькою кам’янистою стежкою вони піднялися на вершину пагорба. На іржавій, поїденій часом щоглі стояв світлий, на вигляд новісінький контейнер у формі піщаного годинника.

«Перший стабілізатор» — стояло на табличці.

— Таке враження, що це муляж, — сказав Крокодил.

— Це справжній корпус. Йому тисяча років. Технології Бюро.

— Чому тут?

— Спершу вони були пристроями на верхів’ях пагорбів, покривали тільки частину суходолу, і туди, на цю стабільну частину, почали збиратися люди. Там не було чудовиськ, а їжі вистачало всім… Вони сяк-так улаштувалися, народили нових дітей, поповнили втрати… Та потрібен був прорив. Супутник.

— Нащо?

— Таж це була умова Всесвітнього Бюро — свій носій для стабілізаторів на орбіті. А уяви: застосовної науки практично нема, виробництва нема, технологій нема… Тоді перші мігранти стали дуже корисними: вони всі звичайно були з розвинених планет, із технічною освітою.

— Зажди. Всесвітнє Бюро перекидає людей у далеке минуле й за рахунок цього дістає енергію?

— Ну… десь так.

— І Бюро влаштовує цих людей на Раа й інших майданчиках та допомагає в обмін на гостинність?

— Так.

— А навіщо, поясни мені, Всесвітньому Бюро ця благодійність? Якщо можна мене закинути в минуле Землі, на гостину до велетенських ящерів, де я проживу кілька годин щонайбільше?

Тимор-Алк поглянув із подивом. Крокодил обвів поглядом пейзаж, видний з горба: гаї, скелі, далеке море.

— Ні, — пробурмотів собі під ніс. — Натовп мігрантів у минулому Землі — хай навіть кілька десятків — вони ж усіх метеликів перетопчуть… Ось воно що… Вони історію мимоволі змінять, можливо, в цьому причина… З другого боку…

— Чому ти не думаєш, що Всесвітньому Бюро сумління не дозволяє вбивати людей? — тихо спитав Тимор-Алк. — Невинних людей із чужих планет?

— Сумління? — Крокодил повернув голову. — У цивілізації поля — сумління? Чи в часу?

За хвилину вони мовчки дивились один на одного.

— Андрію, — сказав нарешті Тимор-Алк. — Мені завжди здавалося, що ти… ну… що ти точно маєш сумління. Там, на острові… мені так здалося.

— То й що? — озвався Крокодил грубіше, ніж хотілося б. — До чого тут я?

— Ну, ти ж представник своєї цивілізації? Землі? Типовий представник? Чому ти думаєш, що, коли сумління є на Землі, в цивілізації поля його може не бути?

Крокодил хмикнув. Знов подивився на стару щоглу, увінчану контейнером.

— А всередині щось є?

— Ні. Давно забрали.

— Хотілося б подивитися, — сказав Крокодил. — Глянути хоча б на залишки такого приладдя. Хоча б на схему…

— А ти однаково нічого не побачиш і не зрозумієш. Порожня капсула, спіральна труба, і все.

— І що, ваші вчені ніколи не совали туди викрутку?

— Та туди що завгодно можна засунути. Якщо штука регулює співвідношення матерії й ідеї — тут хоч із бубном скачи, хоч ядро розщеплюй. Приблизно однаковий дослідницький потенціал.

— Як може ціла планета користуватися технологією, про яку нічого не знає?! Як можна приймати подарунки незрозуміло від кого, незрозуміло з якою метою?..

— Ходімо, — Тимор-Алк насупився. — Музей великий, а я хочу, щоб ти ще анкети для них опрацював.

— А ще чого хочеш? — наїжився Крокодил.

— Вибач, — Тимор-Алк