Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Я не розумів, — зізнався Крокодил. — Я думав, це так… метафізично.

— Ідея, що перебуває в конфлікті з носієм, — це божевілля. Люди вигадують хвороби й умирають від них. Діти, яких нема, залишають на землі сліди чобіт. Дівчина вигадує собі друга, кохає його, народжує дитину. Це поодинокі, разові прориви, збурення.

— Як дівчина може народити сина від уявного чоловіка?! — Крокодил знову сів і взявся за голову.

— Для неї він реальний. Яйцеклітина запліднюється. Ділиться. Ось тобі й син, — Айра говорив, дивлячись на море, незвично м’яко й сумовито.

Крокодил спостерігав за ним кілька секунд. Над обрієм здіймався, як маленьке сонце, новий супутник, а можливо, орбітальний завод.

— Ти був знайомий із матір’ю Тимор-Алка? — спитав Крокодил.

Айра не ворухнувся.

— Його бабуся чомусь уважає, що ти упереджено ставишся до нього… І він — він знав тебе раніше, принаймні знав, що тебе звуть Махайрод…

— Андрію, — Айра примружився. — А хто твоя дружина? Чому син для тебе став страхіттям, а?

— Тому що, — Крокодил сковтнув, — ми зі Свєткою одружилися здуру, не особливо думаючи про майбутнє. А потім розлучились без скандалу, як усі нормальні люди. Тому що я цього пацана… ну, ніби любив, але потім забув, як іграшку. Досить?

— Ні. Що, у вас на Землі всі батьки душі не чують за дітьми й віддають їм геть-чисто всі душевні сили? Чоловіки винятково моногамні?

— Таж мова не про «всіх батьків», а про мене й мого сина…

Айра звівся на лікті:

— Скажи мені: є різниця між твоїм світом і Раа?

— Так. Звичайно.

— У чому?

— Та в усьому.

— А головне?

Крокодил завагався.

— Я погано знаю ваш світ. Я майже його не бачив.

— Годі тобі. Ти бачив достатньо.

— Він… — Крокодил затнувся, — …красивий.

— А ваш — не красивий?

— Не в тому розумінні… Він якийсь… Ідилічний, ідеальний, ось тільки Проба в нього ніяк не вписується. Суперечність… Слухай, а хто побудував стабілізатори? Хто їх вивів на орбіту? І за яким принципом вони працюють? Це ж не людська технологія, це не вкладається в голові, це…

— Наш світ ідеальний, — сказав Айра, — бо в основі його лежить ідея. Та він не стабільний. Ідея, коли її відірвати від свого творця, породжує нового творця й змінюється… А світові потрібна кристалічна решітка. Фізичні й хімічні закони. Прискорення вільного падіння не може бути сьогодні одним, а завтра іншим. Чайник нагрівається від вогню, дитина народжується від двох батьків, будь-який двигун треба спершу сконструювати, а потім випробувати.

— Айро, — сказав Крокодил, — присягнися, що ти мене не розігруєш.

— Присягаюсь.

Вони знову замовкли.

— Ти хто? — спитав Крокодил.

Айра знизав плечима.

— Тимор-Алк знає про тебе більше, ніж хоче говорити, — сказав Крокодил. — Його бабця добре тебе знає, але чомусь не любить. Ти… Айро, ти точно був знайомий із матір’ю Тимор-Алка.

— Так, — Айра подивився на небо. — Я був певен, що вона моя наречена.

— Що?!

— Ми виросли разом і були тоді цуценятами, — Айра глядів на жовтий вогник у зеніті.

— Ти що, батько Тимор-Алка?!

— Його батько — Тінь. Ідея. Я виявився не досить справним для цієї дівчинки.

Від моря війнуло вітром. Прибій стало краще чути.

— Вона померла, — сказав Айра. — Пані собі. Володарка своєї долі. Просто померла, коли зрозуміла, що світ, у якому їй подобається жити, не відповідає реальності.

Він легко підвівся з піску.

— Послухай, — Крокодил устав і собі, — я теж якоюсь мірою виявився не досить справним для Свєтки. Та це мене ніяк не турбує. Точніше, турбувало, та навколо ж повно інших жінок…

— Ага.

— А Свєтка не така цяця, аби побиватися потім усе життя.

— Так, — Айра востаннє поглянув на небо, повернувся і попростував до лісу.

— Зажди! — Крокодил підвівся, відчуваючи, як пісок тече між пальцями ніг. Тік і переплавлявся весь світ; світ Раа, такий захопливо реальний, змінювався іншим, хистким, вигаданим. Уявним. Ідеальним.

— Айро, я не встиг запитати…

— Потім.

Лишилися сліди на піску. Сліди людини на відході.

— Це наше право! Ми тут, бо маємо право! Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту — справедливо!

П’яні без єдиної краплі спиртного, у світлі високого вогнища, вони святкували зміну статусу. Хлопці з нової групи, які прибули сьогодні, з заздрістю спостерігали за чужим святом.

Айра називав імена. Хлопці виходили до вогнища, вкриті шрамами, в драних коротких штанах, із тесаками на боці; кожен отримував дерев’яну плашку, варту стількох зусиль.

— Тимор-Алк.

Зеленоволосий вийшов у коло, і збоку було видно, як у нього підгинаються коліна. Айра мовчки простягнув йому плашку на ремінці. Тимор-Алк секунду дивився на неї, ніби не вірячи, потім узяв і, як сліпий, пішов зі своєю здобиччю до лісу.

— Андрій Строганов.

Крокодил відчув себе хлопчаком, щасливим, як ніколи.

— Світиться день, і темніє ніч, я зводжу своє житло — справедливо. Ми тут — бо маємо право!

Підлітки ревли, верещали, свистіли, вітаючи Крокодила — мігранта й чужака. Узявши в долоні тверду дерев’яну плашку, пропахлу смолою, він над силу втамував бажання поцілувати її при всіх. Це ж не клинок; вийшло б сентиментально, негідно суворого громадянина Раа.

У казані кипіло вариво, на решітках смажилися гриби. Хлопчаки їли, умиваючись жиром, пили річкову воду, припадаючи губами до широких чаш. Фосфоресцентні нічні