Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Я не буду, — тихо сказав хлопчик.

— Що?

— Я не буду, — повторив Дорин-Гай пошепки. — Я не можу. Я… собі не пан.

— Спробуй, — тихо сказав Айра. — Решту ти складав чудово. Ти побіг по вугіллю, пам’ятаєш?

— Тоді було не так.

— Але ж і тоді було страшно?

— Це було не так, — голос хлопчини затремтів.

— Хочеш, я дам тобі перепочити? До завтра?

— Ні. Я ніколи не буду це пити. Ніколи, — на виду в Дорин-Гая застигла огида вперемішку з жахом.

— Добре, — Айра опустив кутики губ. — Іди до табору з усіма, відпочинь і приготуйся їхати додому.

Він підвів голову. Крокодил, і з ним кілька парубків, мовчки чогось чекали.

— Я звелів іти до табору, — холодно сказав Айра.

Хлопці послухалися. Дорин-Гай прослизнув повз, втягнувши голову в плечі, але замість відчаю Крокодил побачив на його обличчі спокій і полегшення. Айра тим часом виплеснув рідину на коріння рослини, знову наповнив шкаралупу й зупинився перед Тимор-Алком.

Зеленоволосий не зрушився.

«А якби це був мій син, — подумав Крокодил. — Якби мій син, Андрій, виріс і поїхав на острів складати Пробу?»

Йому запаморочилося в голові. Він обернувся, боячись побачити на галявині хлопчика з заплічником, але побачив тільки стовбури, схожі на різьблення божевільного скульптора, рої срібної мушви, стоптану землю й, біля дальнього коріння, ледве прим’ятий мох.

Коли він знову подивився на Тимор-Алка, той уже тримав у долонях шкаралупу, повну прозорої тягучої рідини.

— Ти ж собі пан, — негучно проказав Айра.

Підліток кивнув і, закинувши голову, випив усе до краплі.

— Я звелів іти до табору! — Айра вп’явся просто в Крокодила нерухомими мутнуватими очима.

— Я йду.

— Не тягни час.

Тимор-Алк, ні на кого не дивлячись, вибрав місце посеред галявини, витягнув ніж і замкнув себе в колі. Повернувся спиною до Айри та до Крокодила. Відчуваючи босими ступнями вологу, давлячи дрібні скалки шкаралупи, Крокодил відступив до арки в напрямку лісу.

Тимор-Алк усівся, схиливши голову. Айра стояв у нього за спиною, холоднокровний, як ящірка, лише ліва кисть його поволі стискалась і розтискалася. Крокодил не хотів бачити того, що тут неминуче відбудеться, але не міг не затриматися на одну секунду.

Ось місце, де стояв хлопчик із заплічником. Крокодил схилився, став на коліна, вдивляючись у блідо-зелений жорсткий мох…

І побачив відбитки двох рифлених підошов.

Цього вечора біля вогнища дуже, дуже багато говорили.

Полос-Над, звичайно балакучий, мовчав. Дорин-Гай сміявся до вереску, щось дуже нездорове було в його радощах. Здавалося, парубок нетямиться від того, що його жах більше не повториться. Що ж він бачив таке, що примусило його вийти з кола — і з істеричною радістю відмовитися від Проби?

Іншим разом Крокодил підсів би до компанії й дізнався багато нового, а заразом став би для товариства своїм. Та тепер він не міг думати ні про що, крім відбитків китайських кросівок на поверхні планети Раа.

«Тату, я падаю!»

Тимор-Алк повернувся пізно і був усього лише трохи блідішим, ніж зазвичай. Одразу за ним прийшов Айра й повідомив остаточні результати: додому за підсумками випробування вирушає Дорин-Гай. Тимор-Алк склав, він залишається.

Тимор-Алка оточили. Його плескали по запліччю, обіймали, йому потискали руку; неможливо було уявити, що ще зовсім недавно цього парубка мочали в ріку задля втіхи і дражнили «зеленого шмарклею». Тимор-Алк, здається, був дуже розчулений і знайшов у собі сили всміхнутися.

Крокодил наздогнав Айру, який зібрався було піти, й схопив його ззаду за плече.

— Я так тобі руку зламаю, — пробурмотів той, не зупиняючись і не повертаючись. — Добре, що кроки в тебе… примітні.

— Там залишилися відбитки підошов! — випалив Крокодил.

— Ходімо, — сказав Айра.

У бухті, на вигнутому підковою пляжі, було світло й опівночі. Супутники, орбітальні заводи та станції, генератори й склади відбивали світло сонця за обрієм і віддзеркалювалися в спокійному, повільному морі.

— Що ти бачив? — спитав Айра.

— Мого сина! З Землі! У мене на Землі лишився син, йому сім років… уже вісім, — Крокодил затнувся. — Він був у кросівках… у спортивному взутті, і на моху лишилися відбитки підошов!

— Круто, — помовчавши, сказав Айра.

— Я бачив сам. Я не сліпий. Якби ти не переймався Тимор-Алком — я показав би тобі. Я й зараз би знайшов місце… але мох швидко відростає.

— Я й досі хвилююся за Тимор-Алка, — помовчавши, зізнався Айра. — Я дуже боявся цього дня. Тому що в парубка були справжні опіки від намальованого вугілля.

— Та він пройшов випробування.

— Так, — Айра вибрав місце на піску, сів і задоволено простягнув ноги. — Він пройшов… Власне, це друге порушення з мого боку. Звичайно це не перескладають.

— Яку гидоту ти дав нам випити? — Крокодил аж здригнувся.

— Тобі хімічну формулу?

Крокодил мовчки всівся поряд. Пісок був теплим.

— Поглянь туди, — Айра вказав на яскраву жовтувату іскорку в скупченні інших вогників меншого розміру.

— Що це?

— Ось цей, жовтий. Якщо придивитися, можна розрізнити три грані… Бачиш?

— Що це? — повторив Крокодил.

— Стабілізатор, — сказав Айра. — Один із шістнадцяти. Дванадцять працюють, чотири завжди на профілактиці… Ця штука стабілізує реальність, утримуючи матерію в положенні «первинно».

— Ти смієшся, — пригніченим голосом сказав Крокодил.

— Ні. Це ти — дикий мігрант, — Айра всміхнувся. — Так що там було з твоїм сином?

— Він кликав мене…

— Ти винен перед ним? Тобто думаєш, що винен?

— Раніше ніколи