Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Я не бачу, куди йти.

— Іди, не бійся! Просто переставляй ноги!

— Тату, забери мене звідси! — у голосі хлопчика був тепер жах.

— Та підійди ж! Ти маєш сам підійти, лише десять кроків! Рахуймо вголос! Ну? Раз…

«Що я роблю, — подумав він, відчуваючи цукор на губах. — Я на Раа, я в лісі, тут не може бути Андрійка. Його нема ніде, він ще не народився, і йому краще без мене, у нього новий, заможний тато, мій син живе тепер у Німеччині… Чи де?»

— Тату!

«Це омана, це галюцинація, — в розпачі подумав Крокодил. — Це випробування, і тепер виявився його принцип: ми не повинні куплятися на обіцянки примар, ні рятувати їх, ні рятуватися… Це звичайна річ, я навіть читав про щось таке, я випив галюциноген, і тепер мені ввижається син…»

— Татку, — сказав хлопчина, стискаючи в руках свій заплічник, — я зараз упаду… І в мене «трійка» з математики. У чверті.

— Іди до мене, — прошепотів Крокодил.

Малюк переступив з ноги на ногу. Крокодил із жахом побачив, як під китайськими кросівками просідає мох, відповідаючи на пересування центру ваги, і як ліловий жучок повзе по Андрійковім ліктю, білому, незасмаглому ліктю. Хлопчисько був реальний; він був страшенно реальний, Крокодилу здавалося, що він відчуває запах дитячої шкіри.

Запах! Як він любив тертися носом об згорток, що був його сином, об кумедного карапуза, що був його сином, а потім назавжди забув цей запах, лишилися тільки книжковий пил і волога, запах метро й офісу, запах чужих цигарок, запах згорілого автомобільного палива…

— Тату, забери мене звідси, будь ласка! — в голосі дитини тепер було чути паніку.

— Маленький, просто йди до мене… Ти ж дорослий, ти ж чоловік… — белькотів Крокодил.

— Я не можу! Я не бачу тебе! Забери мене…

Крокодил посунувся вперед і побачив рису, проведену на землі, біля самих своїх колін.

— Тату, де ти? Де ти?! — Хлопчина стримував сльози, як міг. Мабуть, він і справді був дорослий; Крокодил загарчав і підвівся. Здалася йому та гадюча Проба! Катувати людину, препарувати, вживаючи заборонене…

Невже хлопчик — галюцинація? А якщо ні? Якщо тутешнім умільцям якось удалося захопити його душу, і тепер тут рюмсає не виплід уяви, а справжня жива дитина?

— Андрію! Ходи сюди! Хутко! — Він спробував зобразити наказ. Хлопчисько здригнувся; Крокодил упізнав цей рух. Саме так здригався цей хлопчик, коли роздратований чимось батько кричав на нього.

Невже Свєтка на нього ніколи не кричала?!

Стоп, не треба істерики. Він не чує моїх слів. Він не відповідає, тільки видає заготовки: «Іди до мене, забери мене…». Він машина, він програма; Крокодил обхопив себе за плечі. Його било ознобом, як горошину на барабані.

— Я дорахую до десяти, — сказав він глухо, — і заберу тебе. Гаразд?

— Тільки швидше рахуй, — прошепотіла дитина.

Крокодил прокусив губу. Трохи підвівся, як спринтер на низькому старті, і долонями вперся в землю:

— Раз. Два. Три… То, кажеш, у тебе «трійка» в чверті? Я ж не сваритиму тебе… В наступній чверті виправиш… Чотири…

Солодка кірка тріскалася на губах, по підборіддю стікала патока.

— П’ять… Шість… Чого ти боїшся? Я тут, поряд… Сім…

— Тату! Де ти?! Я зараз упаду! Я падаю!

— Ти не падаєш, ти стоїш на землі, годі істерики, ти…

Хлопчик похитнувся і провалився в мох, як у хмару. Руки смикнулися, намагаючись зачепитися, й зіслизнули. Заметалася срібна хмарина неприступних оку комах; Крокодил, уп’явшись у землю, балансував на самому краю риси…

А потім упав.

Минула хвилина й друга, а можливо, і двадцять хвилин. Крокодил розплющив очі й побачив прямо під носом, за кілька міліметрів, накреслену ножем рису. На галявині хтось кричав, хтось різко сміявся, а когось, судячи зі звуку, нудило.

Він подивився туди, де був син. Йому здалося, що мох прим’ятий. Він повернув голову, як повертають планети; підлітки сиділи, і стояли, і стрибали, кожний у своїм колі: вплив тієї гидоти, яку вони прийняли, потроху минав, і хтось відверто святкував, хтось нишком витирав обличчя, а хтось був здивований: як, уже все?

Крокодил кліпнув, фокусуючи зір, і побачив, що два намальованих кола порожні.

— З дистанції зійшли Тимор-Алк і Дорин-Гай.

Мертва мовчанка запала над галявиною, нещодавно повного галасу. Хлопці уникали дивитися один одному в очі.

Дорин-Гая знайшли за сто кроків від галявини — він забився кудись під моховитий корінь і вибрався не одразу. Тимор-Алк повернувся з лісу сам: судячи з його обличчя, він повірити не міг, що це сталося саме з ним.

— Вам дуже пощастило, що вас двоє, — Айра кивнув невдахам. — Буває негласне правило: якщо тих, хто вийшов із кола, більше одного, вони отримують другу спробу… можуть отримати. На розсуд інструктора.

Тимор-Алк різко звів голову. Секунду вони з Айрою дивились один на одного впритул.

— Удруге, і без підготовки, — сухо сказав Айра. — Це складніше, ніж уперше. Та це чесно.

Він озирнувся, підійшов тепер до іншого дерева й кілька разів стукнув його піхвами, перш ніж дупло нарешті відкрилось. Айра із натугою витягнув потворний шланг; Крокодил дивився на нього з жахом.

— Групо, — сказав Айра, — ви вільні. — Ідіть до табору й відпочивайте. Дорин-Гаю, принеси мені шкаралупу, будь ласка.

Хлопчаки ззирнулися. Хтось повернувся і кинувся геть із галявини, хтось зволікав. Дорин-Гай на негнучких ногах пройшов до місця, де в розвилці зберігалася половинка шкаралупи, взяв її в руки, ледь не роздавив; зупинився перед Айрою, що повільно зціджував на траву прозору рідину.

Вуркотання над галявиною то посилювалося, то затихало. Десь угорі важко залопотіли невидимі крила.