Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Йому здавалося, що дорога забрала кілька годин. Насправді сонце ледве встигло зійти над лісом, і хмарна плівка на небі перетворилась на густу хмарну сітку. Очі боліли й сльозилися, ступні пульсували, але він почувався непогано. Мабуть, краще, ніж будь-коли на віку.

Айра вже йшов геть — стежкою, витоптаною багатьма щасливцями, які пройшли випробування. І небагатьма невдахами, що злякалися й розплющили очі на півдорозі; Крокодил пішов слідом. Йому гуло у вухах, хоча гуркіт водоспаду був усе далі й далі.

— Якщо ти складеш Пробу — будеш першим мігрантом, якому це вдалося, — сказав Айра, не озираючись.

— Ура, — пробурмотів Крокодил.

— Та в тебе є час, щоб зважити, чи потрібне тобі це щастя.

— У мене завжди повно часу.

— Ти був коли-небудь солдатом? — Айра озирнувся через плече. — У себе на планеті? Воїном?

— Ну… я служив в армії. Та був не стільки воїном, скільки, е-е-е, підневільним бовдуром, і шкоди від цього вийшло більше, ніж користі…

Стежка звернула до мотузяного мосту через потік, у цьому місці доволі-таки широкий і ще відносно спокійний. Крокодил подолав несподіваний страх, ступаючи на хистку опору. Усе-таки випробування над водоспадом забрало в нього більше сил, ніж він гадав. «Еге, — подумав він, — я обиватель, а не воїн, і вважаю таке становище нормальним і бажаним. Припустімо, я нічого не досягнув у житті, припустімо, в мене немає родини, і сина я не бачив три місяці… Чи чотири? А тепер уже ніколи не побачу. І як мені допоможе готовність стрибати по камінню наосліп, бігати по вугіллю, різати себе й гоїти рани?»

Айра ступав, як людина, що все життя звікувала на мотузяних мостах. Крокодил плентався слідом, то потрапляючи в ритм чужих кроків, то вибиваючись із нього. Кортіло перевдягтися в сухе. Чи хоча б посидіти біля вогнища.

— Айро, в чому різниця між мною й Тимор-Алком?

— Ти вдвічі старший. Ти мігрант, він напівкровка. У тебе чорне волосся, а в нього…

— Чому ти наказав йому на дистанції, аби він розплющив очі? Чому ти провів мене цим камінням і не провів його? Ти ж начеб не хочеш його смерті — чому не зробив для нього те, що зробив для мене?

— Щоразу, коли я розмовляю з тобою, мені здається, що я на суді, — пробурмотів Айра.

— Що?!

Айра зійшов із мосту й не озираючись рушив стежкою до лісу. Він ішов, ніби не надаючи ходи, але Крокодилові, щоб не відстати, доводилося бігти підтюпцем.

— Махайроде!

Айра зупинився. Повільно повернув голову. Від його погляду Крокодил заточився.

— Ти нічого мені не пояснюватимеш? — спитав, уже готовий змиритися з відмовою.

Шия Айри ледь помітно смикнулась.

— Потім, — сказав він уривчасто. — Ходімо.

Бінор-Дан поїхав. Його акуратно складені штани й тесак лежали осторонь від вогнища, й хлопчаки позирали на них боязко й співчутливо, як на довічну могилу.

Коли Айра вийшов з лісу до вогнища, в таборі було вже завершено сніданок і підлітки, перемовляючись, сиділи на траві двома тісними групками. В одній центром був Полос-Над, в іншій, хай як це було дивно, — Тимор-Алк: зеленоволосий квапливо жував і щось розповідав з набитим ротом. «Бабуся б не схвалила», — подумав Крокодил.

З появою Айри все змінилося вмить. Хлопчаки приготувалися, повставали, вишикувалися півколом, щоб бачити й слухати. Багато хто нишком поглядав на Крокодила. Деякі з обличчя його зрозуміли, що випробування пройдено, і не змогли приховати розчарування.

— Нас дедалі менше, але вирішальний день дедалі ближче, — сказав Айра, переводячи погляд із лиця на лице. — Хто ще не склав регенерацію?

Підвелося кілька рук. Крокодил, сковтнувши, підвів руку теж.

— Діставайте ножі. Ріжемо самі, я веду зворотний відлік.

Четверо парубків, із волі Айри не склавши регенерацію разом з усіма, водночас витягли з піхов тесаки. Крокодил завагався секунду й зробив те саме.

— Можна, — сказав Айра.

Слово подіяло на Крокодила майже магічно. Він обережно, без усякого страху, розітнув руку, намагаючись не зачепити вену; краї порізу розійшлися, випускаючи кров і м’якоть.

— Двадцять дев’ять. Двадцять вісім. Двадцять сім, — рахував Айра.

Крокодил зрозумів, що забув, як регенерувати.

Як це було? Само собою. Візерунки на внутрішній поверхні голови, гучання дзвоників… І була ніч. А тепер день, хмари ледь розмаялись, сонце висить, як непропечений млинець, спека, в лісі дзвенять комахи й кружляють кольорові жуки…

— Двадцять. Дев’ятнадцять. Вісімнадцять.

— Я забув як, — сказав Крокодил.

— Сімнадцять. Шістнадцять.

Заради чого це все?! Заради чого він обмочився над водоспадом, у самому центрі переходу, коли опора ледь не вислизнула з-під ніг?!

— Десять, дев’ять. Вісім…

Крокодил знову побачив перед собою вир води, побачив двох людей у піні, в потоці, що перекидає каміння вагою в тонну. Побачив пісок, мертвого Тимор-Алка, пригадав слабкість і нудоту, й вогні перед очима…

«А це вогні, що сяють над нашими головами».

Запах крові вдарив йому в ніс — і незбагненно перетворився на звук. Тепер він чув запах крові, як акорд, що склався з далеких автомобільних гудків. Дисонанс, порушення візерунка, розмазаний штамп. Орнамент, спраглий повернутися до норми. Плюс до мінуса, ключ до замка, чоловік до жінки.

— Три, два, один…

Далекий акорд склався в просту терцію.

— Час.

Крокодил облизнув губи. Четверо парубків простягали перемащені кров’ю, позначені свіжими шрамами руки. Крокодил провів пальцем по нерівному, випуклому, рожевому рубцю.

— Зараховано, — сказав Айра. — Я вітаю всіх, хто досі з нами: позаду перший модуль Проби, ви всі вклалися в стандарт фізичних і вольових якостей повноправного громадянина…

Він подивився на Крокодила, вони очима на