Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— А тепер, — Айра трохи підвищив голос, — новий блок завдань. Зі мною піде зараз половина групи.

Рухом руки він мов розітнув лаву навпіл: усі на правому фланзі потрапили під його погляд і, напружені, вийшли вперед. Усі ліворуч заточилися; здавалось, Айра був ножем, а лава підлітків — м’яким тістом.

— Перша група йде зі мною. Друга — відпочиває, але нікуди не розходиться. Опівдні ми повернемося, тоді відпочиватиме перша група, а друга — буде проходити випробування. Усім зрозуміло? Вперед.

І лава, вкорочена наполовину, заглибилася в ліс. На галявині стало просторо; перемащені кров’ю складачі регенерації впали в ейфорію і з тупотом полетіли до річки. Тимор-Алк сів, ніби в нього підломилися ноги, і підібрав із трави смажений гриб.

Крокодил пригадав, що не снідав і напередодні майже не вечеряв.

— Пригощайся, — Тимор-Алк розломив гриб, наче коржик. — Маєш!

— Спасибі.

Крокодил усівся поряд і руками, перемащеними присохлою кров’ю, взяв частунок.

— Хто твої батьки?

Він усе-таки не втримався. Тимор-Алк сидів, догризаючи підгорілу кірку гриба, і більше на галявині нікого не було — залишені в таборі перемістилися на берег, і звідти долинали голоси й заливистий сміх. А Проба тяглася, не збираючись кінчатися, й перспективи Крокодила, хоч і не такі невтішні, як перше, залишались туманними. Він поставив питання, побачив тінь, що промайнула на виду хлопця, й заговорив, не даючи йому спам’ятатися:

— Хочеш, я розповім тобі про себе? Як я народився на Землі, як ходив до школи? Мої батьки були розлучені… Тобто вони розійшлися, коли мені було чотири роки. Батько поїхав до Америки… тобто на інший континент. Мати вийшла заміж, а потім знову розлучилася. Вона мене зростила… Тобі все це цікаво? Розповідати?

— Чому ти полишив свою планету? — спитав Тимор-Алк.

Цього питання Крокодил боявся над усе.

— Не знаю, — сказав він щиру правду, що звучала як знущання. — У зверненні до себе я сказав, що на Землі не маю майбуття. Та не пояснив чому… То хто твої батьки, Тимор-Алку?

Хлопчисько провів долонею по короткому зеленавому волоссю. Ще вчора воно опало з його голови, наче листя, а тепер відросло заново. «Ініціація, — подумав Крокодил, — це смерть і воскресіння».

— Мою матір звали Альба.

— Звали? Вона…

— Ну так, вона померла. Пологи… коротше… Я її майже не пам’ятаю.

— Майже?

— Я народився пізно. Біологічний вік не збігається з часом, що минув від народження. Я дещо пам’ятаю, ну, уривками, звичайно. Пам’ятаю, як був усередині матері, в темряві, й чув голоси ззовні. Вона не хотіла мене народжувати.

— Чому?!

— Я ж не такий, як усі, — сказав Тимор-Алк із ледь помітним докором. — Я наполовину Тінь.

— Наполовину що?!

— Наполовину Тінь, — повторив Тимор-Алк, зсунувши брови. — Коли я народився, мене досліджували й дійшли висновку, що фактично я — людина. Тобто я з’явився в результаті злиття двох статевих клітин, поєднання двох генетичних наборів…

— Хто твій батько? — нажахано спитав Крокодил.

— Тінь, — глухо повторив Алк. — Це значить, що він — породження свідомості моєї матері. Він постав у її уяві, вона побачила й повірила. А потім було пізно, тому що вже з’явився я. Вона не хотіла мене народжувати, я сидів усередині два роки.

«Він мене розігрує, — здогадався Крокодил. — Як це мило з його боку — посміятися з нерозумного мігранта».

— Ха-ха, — сказав він уголос.

Тимор-Алк поглянув на нього так, що Крокодил затнувся.

— Вибач, — пробурмотів він, зовсім уже нічого не розуміючи. — Ти не жартуєш?

— Жартую, — сказав Тимор-Алк, і щока в нього здригнулася від образи.

— Пробач, — Крокодил занервувався. — Просто з моєї точки зору це ні в які ворота…

— Ти сам спитав.

— Ну так…

— Нас звуть напівкровками. Я не один такий. Тільки на Пробу їздять не всі. У нас дуже низький больовий поріг. У мене нуль чотири.

— І це означає…

— Це означає, — сказав Айра, з’являючись у них за спинами, — що його можна жорстоко мучити, дряпаючи нігтем. Тимор-Алку, ми закінчили з першою групою, поклич, будь ласка, тих, що на березі; щойно вони будуть готові — ми вирушимо.

Хлопчисько, помітно збліднувши, мовчки встав і пішов крізь зім’яті з ранку кущі.

— Задушевні розмови? — крізь зуби запитав Айра.

— Це що, все правда? — спитав шокований Крокодил. — Про Тінь, уявних чоловіків і таке інше?

— Стули пельку, — сказав Айра так люто, що Крокодил сахнувся.

Небо остаточно проясніло. Сонце стояло в зеніті, але вологий серпанок нікуди не зникав. Плетені повітки, сховища реманенту й амуніції, паливо, складене пірамідками біля вогнища, бочка з дерев’яним ковшем, бак зі сміттям, навіси над гамаками — все тонуло в гарячому лазневому тумані.

— Усі тут? — Айра обвів поглядом засапаних парубків, що бігма повернулися від ріки. — Перша група пройшла випробування, сподіваюся, вам пощастить не менше. За мною — не відставати — біжімо!

І він зірвався з місця, легко й буденно, як звичайно.

Назустріч, по краю вузької стежки, брели щасливці з першої групи: в Полос-Нада підборіддя було в блювотинні, Данин-Рам, синяво-блідий, надсадно кашляв, тримаючись за горло. Решта мала не кращий вигляд; Крокодил відчув холодок між лопатками.

Що тепер?

У цій частині лісу було темно навіть опівдні. Стежкою нещодавно пройшли: посічені ліани звисали, мов порвані кабелі, м’яте листя й квіти валялися під ногами. Верхівки чагарнику коливались на рівні очей, крони змикалися високо над головою, жорстка трава піднімалася дибом, хоч як її топтали. Слідом за рештою Крокодил пройшов у широку деревну арку, схожу на ворота, і зупинився, вкотре вражений.

Рослини, встелені на цій галявині, язик не повертався назвати деревами. Це були скульптури божевільного різьбаря, схожі водночас на людей