Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
Він подивився на спину зеленоволосого; на світлій шкірі стало видніше бруд, хребці виступали акуратним ланцюжком. Крокодил насупився: кепське почуття, з яким він боровся з моменту пробудження, наздогнало його й накрило. Той же хлопчина, той же водоспад, як у поганому повторюваному сні; що ж, Айра знов закричить «Розплющ очі!»?
Він подумав про це — і побачив Айру на тому боці потоку. Темна фігура із піхвами на боці пройшлася вздовж гладенької скельної стіни, торкнулась розщелини… «Невже він не блефував і там установлено камеру? Чи він установив її тільки сьогодні, умисне, щоб зафіксувати для майбутньої комісії: претендент Тимор-Алк загинув у результаті випробування чесно, без порушень, збираючись стати повноправним громадянином, але не маючи для цього достатніх підстав?!»
Айра ще кілька секунд провів біля стіни, потім рушив через потік — він стрибав із каменя на камінь, у його рухах не було зграбності, щоб нею можна було милуватися. Він просто йшов, як іде боксер на роботу. Як іде танк.
Тимор-Алк випрямив спину.
Айра зіскочив із каменя на берег, недбало кивнувши Тимор-Алку, махнув рукою Крокодилові:
— Готові? Треба кілька хвилин, чи одразу?
— Треба кілька хвилин, — Крокодил підвівся. — Айро, я хочу з тобою поговорити віч-на-віч.
Дуже довго йому здавалося, що Айра відмовить. Просто махне рукою й скаже: «Ні. Проходь випробування або їдь додому, про що мені з тобою говорити?»
— Кілька хвилин, — Айра кивнув. — Тимор-Алку, без команди не починай, будь ласка.
У мовчанці вони пройшли вище — туди, де гуготіння водоспаду частково поглинала скеля. Айра зупинився першим.
— Просто послухай, — сказав Крокодил. — Я гадки не маю, хто ти такий і що ти таке. Я бачив, як загинув хлопчик. І як ти повернув йому життя. Я бачив, чим ти важив. Я поділився частиною своєї… я не знаю, чого, енергії, мабуть, життєвої сили. Я бачив, як ти висушив ліс, як ти вбив кущі та дерева, аби відновитися самому. Я не розумію, що за фізичні й хімічні процеси там відбулись, але ти з двох життів примудрився викроїти знову три. Я ладен узяти все це на віру, гаразд, річ не в мені… Але ти порушив посадову інструкцію, коли наказав хлопчикові під час випробування розплющити очі. Ти розумів, що він приречений, і не втримався. Можливо, вчора ти врятував його, щоб твій переступ потім не викрили. Можливо, сьогодні ти даси йому померти й не захочеш або не зможеш урятувати. Скажи, так це чи ні, і більше я ні про що не спитаю.
Айра слухав його з нерухомим, наче гіпс, обличчям. Тільки плечі його зводилися вище й опускалися нижче, ніж зазвичай — у такт диханню.
— Я порушив інструкцію тому, що хотів зберегти йому життя, — сказав він, помовчавши. — Він зробив свій вибір: для нього Проба важливіша. Я думаю, сьогодні він пройде. Та якщо ні — просто зроби те саме, що й учора: віддай трохи себе. Будь донором. Як ти розумієш, немає гарантії, що я зможу… все це обернути ще раз. Та я спробую.
— Це гидко, — сказав Крокодил. — Тобі треба було тоді-таки завалити його на чомусь і відрядити додому, а не кидати раз по раз до м’ясорубки!
— Я не можу «завалити його на чомусь»! — Айра раптом змінився, обличчя його видовжилося, побіліло й стало таким хижим, що Крокодил відступив. — Це поза твоїм досвідом і поза розумінням, мігранте, він складає Пробу! А я — його інструктор…
Він ковтнув, м’язи жилавої шиї смикнулись. Нічого більше не пояснюючи, він повернувся й попрямував назад до водоспаду.
Тимор-Алк сидів, дивлячись на каміння. Крокодил звіддалік побачив, як хлопчина то заплющує, то розплющує очі: ніби перед ним був текст, який слід було вивчити напам’ять і перевірити, чи добре запам’ятав.
— Готовий? Руш, — без передмов сказав Айра.
Тимор-Алк устав, заплющив очі й ступив до першого каменя. Не замислюючись, як і минулого разу, не затримуючись, не балансуючи, застрибав легко й певно, ніби камені були встановлені в калюжі, а не над нуртуванням водоспаду. І ніби очі в нього були розплющені.
— Нічого він не бачить, — сказав Айра собі, а не Крокодилу. — Іде, як пам’ятає, як…
Тимор-Алк послизнувся. Зупинився. Зігнув коліна, обмацуючи ступнями камінь майже на самій середині потоку.
Айра стиснув губи. Тимор-Алк не ворушився.
«Тварюки, солдафони, вбивці, — подумав Крокодил. — Не хочеться калятись об вашу Пробу. Піду в державні залежні, оселюся в лісі, стану доїти дерева, збирати смолу… Та розплющ же очі, хлопче!»
Тимор-Алк декілька разів присів, майже сягаючи руками води, й знову стрибнув. Потрапив на самий край плаского каменя, змахнув руками, пострибав, ніби граючи в класики — лівою, правою, лівою, правою, знову послизнувся біля самого фінішу, щосили стрибнув і впав навкарачки, вже на тім березі, на тім боці випробування.
Повільно підвівся, повернувся обличчям до Айри й Крокодила, розплющив очі.
Айра здійняв руки над головою, підтверджуючи залік. Тимор-Алк після короткої паузи кивнув і зник — збочив на стежку, невидиму з цього берега; Айра підійшов до води, став на коліна й умився.
Крокодил не міг заспокоїтися. Його трусило, і ще було ніяково за свою мовчазну істерику. Він сподівався, що Айра нічого не зауважив, — той же теж був зацікавлений Тимор-Алком, його сліпим проходженням по краю смерті.
— Пройшов із пам’яті, — повторив Айра й випростався, струшуючи з долоней воду. — У них відчуття локації нема взагалі… Зате вночі бачать, як удень.
— Хто — вони? — спитав Крокодил, аби відтягнути момент, коли самому треба буде ступити на мурування.
— Напівкровки, — Айра подивився на небо, все ще низьке, сіре й підсліпувате. — Чого цьому парубкові не позичати — то це сміливості… Я бачу, ти навчився регенерувати?
Крокодил поглянув на свою руку, де паралельно тяглися п’ять
